Чтение онлайн

– Як не знаєте? – строго запитав, бо Шалапуха й досі божився-клявся, що теж не відав, як до його власної кишені потрапила крадена обручка. – Але ж ви принесли її!

– Я, – похнюплено погодився Вадим. – Знайшов…

– У своїй кишені, – єхидно додав я.

– Ет, я ж казав собі – не повірять! – у відчаї махнув рукою.

– Стривайте, не гарячкуйте, – охолодив його. – Як усе трапилось?

– Ну, побачив Бога й міліцію, злякався, хотів закурити, а в кишені воно… Я забіг додому, взяв шамовки – і на дачу.

– А зараз додому не заходили?

– Ні, прямо до вас. Я вас запам'ятав.

Тепер починав йому вірити, оскільки Зубовський не знав про знайдену у їхньому сараї заточку. Невже остаточно стверджувалися наші припущення, що Бога і Зуба навмисне вплутали у цю справу, підступно підкинувши речові докази? А схоже.

– Де ви того ранку зустрілися з Богданом?

– Біля м'ясного павільйону.

А Шалапуха заперечував. Чому?

– До вас ніхто не підходив?

– Не пам'ятаю. Я тоді після… хотілося похмелитись…

Показав йому фото з Корча-Роптанова.

– Ви знайомі з ним?

– Ні.

– Де ви були з Богданом увечері, коли обікрали магазин?

– В парку. Ми добряче залимонили й заснули на лавці за естрадою. Прокинулися вночі.

– Слухайте, Вадиме, а чого ви прийшли до нас? – свідомо задав наївне запитання.

– Як чого? – витріщився на мене. – Та ж не винен! Чого мені ховатися, як вовкові?!

Зубовський щиро обурився моєму нерозумінню. Мені хотілося йому вірити. Але якої він заспіває, коли дізнається про заточку? Я подзвонив Махову, сказав чекати «гостей». Ото незабаром здивується Гліб! Зібрав папери й поклав у сейф. За мною стурбовано стежив Зубовський. Віддав йому обручку.

– Сховайте і ходімо.

– Куди? В кепезе? – підупало запитав тремтячим голосом.

– Не беріть дурного в голову, – заспокоїв його. – В прокуратуру до слідчого. І ви ж не винні.

Вадим поплівся за мною. Признатись, я потерпав, коли б на вулиці мій свідок не дременув. Однак Зубовський з приреченим виглядом старечо човгав поруч. На нього, занехаяного, у пом'ятому одязі, озиралися перехожі. Але хлопець не бачив тих поглядів, звісивши скуйовджену голову на груди. А все ж він молодчина – наважився об'явитись. Справжній учасник крадіжки, навіть щоб збити нас із пантелику, не прийшов би: надто великий ризик. Я досі не зустрічав охочих сісти на лаву підсудних. І Зуб на такого не схожий.

Я відчинив двері до кабінету Махова. Вадим загаявся – забракло рішучості переступити поріг.

– Давай, давай сміливіше, – бадьоро сказав йому.

Зубовський щось буркнув – чи привітався, чи просто вирвався з його горла якийсь звук – і спинився посеред кімнати. Махов з цікавістю дивився на нього, постукуючи пальцями по столі.

– Це – Зубовський, – мовив я, стримуючи усміх.

– Зубовський?! – Гліб теж, як і я нещодавно, здивовано звів брови. – Знайшли, голубчика.

– Ні, сам прийшов до нас, – заперечив.

– Сам? – Слідчий недовірливо зміряв хлопця з ніг до голови. – Це вже добре. І з чим прийшов?

Вадим глянув на мене, ніби питав дозволу на відповідь, і я кивнув головою. Він поклав перед Маховим обручку.

– І у вас? – несамохіть вихопилось у слідчого.

Я нахилився до Гліба й прошепотів:

– Додому він не заходив.

– Ну, Вадиме, розкажіть усе по порядку, – запропонував йому Махов, старанно приховуючи радісні нотки в голосі.

Зубовський майже дослівно розповів йому те, що й мені. Слідчий промовисто зиркав на мене. Я його розумів: Гліб думав про непевний слід, який нам підсунули злочинці. Тепер треба конче переконатись у правильності нашого припущення. Махов видобув заточку з целофанової торбинки. Вадим з інтересом дивився на неї.

– Впізнаєте? – запитав слідчий.

– Вперше бачу, – звів брови Зубовський. – Поржавіла…

– Це кров, – сказав Гліб. – Експертиза довела, що нею поранено людину в сараї біля пограбованого магазину. А знайшли її… – зробив паузу. Зубовський очікувально дивився на Махова, і він продовжив: – Знайшли у вашому хліві. Ось який факт.

– У… у мене? – Хлопець зблід. – В хліві? – З острахом втупився у заточку, вражено прошепотів: – Хто ж її підкинув? Щоб на мене… ніби я…

– Не вірите? – Слідчий подав йому аркуш: – Прочитайте. Постанова про вилучення, поняті…

Зубовський хапливо пробіг очима, відкинувся на спинку стільця й скреготнув зубами.

– Ух, гади… Таке діло почепити мені… Хто?

– Коли б не швендяли базаром, не почепили б, – зауважив я.

Махов вручив йому листки паперу й ручку.

– Напишіть про все і нічого не забудьте, – сказав. – В кінці коридора тридцять перша кімната. Там ніхто не заважатиме.

– А потім? – витяглось лице у хлопця.

– Занесете мені й підете додому. Мати вже виплакала очі…

Вадим мерщій подався з кабінету. Ми трохи помовчали, потім Гліб добув список викрадених речей з магазину, уважно переглянув його і захоплено вигукнув:

– Ну от! Глянь, Арсене, на вартість цих обручок!

Обручки, знайдені у Шалапухи і Зубовського, коштували найдешевше порівняно з іншими. Я вловив думку слідчого: злодії пошкодували дорогих.

– А тепер зверни увагу на коміри, – підказав мені Гліб.

І комір, якого знайшли у Валуйка, теж невеликої вартості. Лише норкова шапка, знайдена Агаповим, мала пристойну ціну.

– Доведеться звільняти Шалапуху, – сказав я.

– Авжеж, – погодився слідчий. – І просити його хоч на тиждень виїхати з міста. Хай собі думають бандити, що ми пошилися в дурні.

Хід непоганий. Тоді злочинці втратять пильність: мовляв, підозрювані затримані, проводиться слідство, а там суд, а ми на волі. О, як здивується Шалапуха, побачивши Зубовського! Як він пояснить те, що зустрічався з дружком біля м'ясного павільйону?

– Ну, з цими шалапутами ніби все з'ясували, – підбив підсумок Гліб. – Зараз мене турбує одна обставина: хтось добре вивчив цю двійку, слідкував за ними для організації прикриття.

– А як з Корчем?

– Наче ти не знаєш. З ним складно. – Махов нахмурився. – Заваров посвідчив, а Роптанов і Шалапуха заперечують, Зубовський не пам'ятає. До того ж Роптанов справді вранці був на базарі. Кому вірити? Нічого, розберемося. Я сьогодні отримав відповідь на Котова. Пишуть, у війну всіх мешканців його села знищили фашисти. Спробуй встанови особу. Дуже копітка робота.