Чтение онлайн

– Можу лише повторити те, що сказала: я переконана, що ми не створені одне для одного.

– Ви справді так думаєте?

– Думаю.

– Але ж ви не знаєте мене! Може, ви хотіли б подальшого знайомства, більше часу для…

– Ні, не хотіла б. Я вже знаю вас так добре, як тільки зможу коли-небудь пізнати, і краще, ніж ви знаєте мене, а то ви ніколи не мріяли б побратися з такою невідповідною людиною – такою украй непідходящою для вас з усіх боків.

– Моя люба панно, я не шукаю досконалості; я можу пробачити…

– Спасибі, пане Боргам, але я не зловживатиму вашою великодушністю. Можете зберегти свою поблажливість і люб’язність для більш гідного об’єкта, який не випробовуватиме їх.

– Але дозвольте попросити вас проконсультуватися із вашою тіткою; ця чудова пані, я певен, буде…

– Я вже консультувалася із нею; і знаю, що її побажання збігаються з вашими; але в таких важливих питаннях я дозволяю собі судити самостійно; і жодне переконання не зможе змінити мої уподобання, або не змусить мене вважати, що такий крок буде запорукою мого щастя або вашого – і мене дивує, що чоловік із вашим досвідом та розсудливістю може думати про те, аби вибрати таку дружину.

– Ага, добре! – сказав він. – Мене й самого це іноді дивувало. Я інколи казав собі: «Послухай, Боргаме, чого тобі треба? Обережно, чоловіче – не будь нерозважливим! Це мила, чарівна істота, але не забувай – те, що вабить закоханого, часто виявляється найбільшими тортурами для законного чоловіка!» Запевняю вас, мій вибір було зроблено після значної кількості аргументації і роздумів. Позірна нерозсудливість такої партії коштувала мені багатьох тривожних думок вдень і багатьох безсонних годин вночі; аж нарешті я вирішив, що в цій справі немає нічого нерозсудливого. Я знаю, що моя мила дівчинка не без вад, але її юність до тих вад не належить, а є радше запорукою нерозквітлих чеснот, тож невеличкі ґанджі її характеру, думок або манер можна легко видалити або пом’якшити терплячими зусиллями пильного і розумного порадника, а те, що не поталанить просвітити і проконтролювати, можна просто пробачити заради її численних гарних рис. Отож, моя найдорожча дівчинко, якщо вже я задоволений вами, то з якої це такої причини ви мали б заперечувати проти мене?

– Як по правді, пане Боргам, я заперечую головним чином проти себе, тож давайте облишимо цю тему… – почала була я, але він урвав мене:

– А чому це? Я ж любитиму вас, пеститиму, захищатиму! – і знову все почалося спочатку.

Не буду змальовувати все, що сталося між нами того дня. Досить буде сказати, що він виявився нестерпним і його було досить важко переконати в тому, що я справді мала на увазі те, що сказала, і справді була настільки впертою і сліпою до своїх власних інтересів, що не існувало й тіні можливості, що він або моя тітка коли-небудь зможуть здолати мої заперечення. Їй-богу, не певна, що досягла успіху; хоча, стомившись через його уперте повернення до тієї ж самої теми і озвучення тих самих аргументів, що змушувало мене повторювати ті ж відповіді, я нарешті відрубала:

– Відверто вам кажу, що цього не може бути. Ніякі міркування не змусять мене взяти шлюб, який суперечить моїм уподобанням. Я вас поважаю – чи принаймні поважала б, якби ви поводились як розсудливий чоловік, – але я не можу любити вас, і ніколи не змогла б, тож, благаю, більше нічого про це не кажіть.

Після чого він побажав мені доброго ранку і пішов, без сумніву, збентежений і ображений; але, звісно ж, це була не моя вина.

Наступного дня я супроводжувала дядька з тіткою на званий обід до містера Вілмота. Він мешкав з двома леді – своєю небогою Анабеллою, прегарною двадцятип’ятирічною дівчиною чи радше молодою жінкою, що була надто вже великою кокеткою, аби виходити заміж, проте нею страшенно захоплювались джентльмени, які одностайно проголосили її розкішною жінкою; мешкала там ще її кузина Мілісент Гаргрейв, яка безтямно полюбила мене, вважаючи кращою, ніж я була насправді. І я теж нею захоплювалася. Мені слід вилучити бідолашну Мілісент із кола знайомих мені леді, яких я засуджувала. Втім, я згадала про цей обід не через неї чи її кузину – я зробила це заради ще одного гостя містера Вілмота, а саме містера Гантингтона. У мене є поважна причина пам’ятати про його присутність на тому обіді, бо там я бачила його востаннє.

Під час обіду він не сидів поруч мене, бо йому випало вести до столу огрядну стару вдову високопоставленої особи, а мене вів містер Гримзбі, його друг, але особисто мені цей чоловік дуже не подобався: в його обличчі було щось зловісне, а у поведінці відчувалася суміш прихованої люті й огидної нещирості, чого я не могла прийняти. До речі, що за нудна традиція це була – ще одне з багатьох джерел штучно створених прикростей цього ультрацивілізованого життя. Якщо вже джентльмени мусять вести леді до їдальні, то чому вони не можуть брати тих, які їм найдужче подобаються? Проте я не певна, що містер Гантингтон узяв би мене, якби міг W обирати. Цілком можливо, що він вибрав би міс Вілмот, бо вона, здавалося, прагнула повністю заволодіти його увагою, у той час як він виглядав так, ніби не мав нічого проти, аби дати їй те, що вона вимагала. Принаймні я так подумала, коли побачила, як вони розмовляли і сміялися, зиркаючи одне на одного через стіл, не звертаючи ні на кого уваги і вочевидь ображаючи сусідів, що сиділи біля них, – і згодом, коли джентльмени приєдналися до нас у вітальні й вона, допіру він увійшов, голосно покликала його бути арбітром у диспуті між нею та іншою леді, а він радо відгукнувся і без жодних вагань вирішив питання на її користь – хоча, на мою думку, було очевидно, що вона була неправа, – а потім стояв і фамільярно теревенив із нею та з іншими панями; а я в цей час сиділа із Мілісент Гаргрейв у протилежному кінці кімнати, переглядаючи її малюнки і допомагаючи їй своїми критичними зауваженнями і порадами, як вона й просила. Та попри всі зусилля моя увага мандрувала від малюнків до веселого гурту і всупереч моїй розважливості в мені закипав гнів, а обличчя насупилося, бо Мілісент, зауваживши, що я, певно, стомилася від її мазанини і дряпання, попросила мене приєднатися до компанії, а вивчення решти малюнків відкласти до іншої нагоди. Але поки я запевняла її, що не мала ніякого бажання до них приєднуватися і не була стомлена, містер Гантингтон сам підійшов до маленького круглого столика, за яким ми сиділи.

– Це ваші? – запитав він, недбало взявши до рук один із малюнків.

– Ні, це малюнки міс Гаргрейв.

– О! добре, глянемо на них.

І хоч міс Гаргрейв казала, що на них не варто дивитися, він підсунув до мене стільця і, приймаючи малюнки один по одному із моїх рук, проглядав їх по черзі і кидав на стіл, але так і не сказав про них жодного слова, хоча й розмовляв увесь час. Не знаю, що думала про таку поведінку Мілісент Гаргрейв, але я знаходила його бесіду надзвичайно цікавою; хоч, як я згодом виявила, коли мені трапилось її проаналізувати, вона зводилась головним чином до висміювання різних людей, що були тут присутні; й хоч він зробив декілька розумних зауважень, а також кілька надзвичайно кумедних, гадаю, вся розмова не мала б нічого особливого, якби записати її без його поглядів, жестів і відтінків його голосу, без того невимовного чару, яким оповите було все, що він робив і казав і завдяки якому дивитися у його обличчя і слухати музику його голосу було справжньою втіхою, – тим-то й розлютилась я на тітку, коли вона втрутилася у наше спілкування, вдавши, ніби теж хоче поглянути на малюнки, в яких вона нічого не тямила, і зверталася до містера Гантингтона з одним із її найхолодніших і найбільш відштовхуючих виразів обличчя, а також вдалася до цілої серії найбанальніших і страшенно формальних питань і зауважень, маючи на меті відвернути його увагу від мене, аби дошкулити, як я здогадувалася; тож я залишила їх удвох, а сама розташувалась на дивані, подалі від компанії, – не завдаючи собі клопоту думками про те, якою дивною могла видатись така поведінка, а просто зважаючи, по-перше, на неприємність моменту, а по-друге, щоб утішитися своїми думками.

Але я недовго залишалася сама, бо моєю самотністю скористався найменш бажаний з-поміж чоловіків – містер Вілмот, який відразу ж сів біля мене. Я вже гадала була, що дала добру відсіч усім його залицянням і він більше не липнутиме до мене, але, здається, я помилилася: так вірив цей чоловік чи то в своє багатство, чи то в свою привабливість, і такою міцною його певність у жіночій слабкості, що він вирішив знову взятися до облоги і зробив це з новим запалом, який до того ж підігрівався значною кількістю випитого вина – та обставина робила його в моїх очах ще огиднішим; але хоч як я його в той момент ненавиділа, та не хотіла ставитись до нього нечемно, адже була його гостею, та ще й не вміла ввічливо, але рішуче відмовляти, хоча це й не дуже стало б мені у пригоді, бо його розум був занадто неповороткий, аби зрозуміти якусь відмову, яка не була такою ж ясною і недвозначною, як і його власне нахабство. Тож він почав ще дужче липнути до мене і я вже була геть у відчаї, аж раптом відчула, що мою руку, яка звисала з підлокітника дивана, узяла інша рука й ніжно, але палко стисла. Інстинктивно я здогадалась, хто то був, і, звівши погляд, зраділа, побачивши усміхненого містера Гантингтона. Це було схоже на те, ніби я відвернулась від якогось чорта з чистилища і побачила янгола світла, який прийшов повідомити, що пора мук скінчилася.

– Гелено, – сказав він (він часто називав мене Геленою, і це зухвальство ніколи не обурювало мене), – я хочу, аби ви поглянули на ту картину. Гадаю, містер Вілмот дозволить вам відлучитись на хвилину.

Я радо підвелася. Він узяв мене під руку і провів через кімнату до розкішної картини Ван-Дейка, яку я бачила й раніше. Хвилина мовчазних роздумів – і я вже почала була коментувати красу картини та її особливості, аж він урвав мене:

– Облиште картину: я привів вас сюди не заради неї, а щоб забрати вас від он того підлого старого розпусника, який виглядає так, ніби хотів би кинути мені виклик на дуель за цю образу.

– Я вам дуже зобов’язана, – сказала я. – Це вже вдруге ви мене звільнили від такої неприємної компанії.

– Не будьте такою вдячною, – відповів він. – Я це роблю не лише з доброти своєї, а й щоб насолити цим стариганам, хоч не думаю, що вони можуть бути моїми суперниками. Можуть чи ні, Гелено?

– Ви ж знаєте, що я ненавиджу їх обох.

– І мене?

– У мене немає ніяких причин ненавидіти вас.

– А що ви відчуваєте до мене? Як ви до мене ставитесь?

І він знову стиснув мою руку; але я боялась, що в його поведінці була не стільки ніжність, як усвідомлення своєї влади, а ще відчувала, що він не мав ніякого права вимагати від мене визнання прихильності, не зробивши зі свого боку відповідного зізнання, тож не знала, що відповідати. Нарешті я запитала: