Чтение онлайн

Проте все сталось не так, бо я зустріла його вже наступного ранку. Він прийшов з візитом до мого дядька, вибачаючись, що не зробив цього раніше, бо лише недавно повернувся з континенту і не знав, що дядько прибув до міста. Після цього я його часто зустрічала – часом на людях, часом у нашому домі, бо він частенько виявляв повагу своєму давньому другові, який, однак, гадав, що не заслуговує такої посиленої уваги.

– Цікаво, якого дідька хлопець приходить так часто, – питався він, – ти не знаєш, Гелено? Ні він не потребує моєї компанії, ні я його.

– Тоді так йому й скажи, – зауважила моя тітка.

– Навіщо б я це робив? Якщо я його не хочу бачити, то, може, хоче хтось інший! – дядько підморгнув мені. – Крім того, у нього чималенький маєток, Пеггі; ти ж знаєш, це не така здобич, як Вілмот, а з іншого боку, Гелена не хоче й чути про таку партію, бо ці старі парубки не дуже до вподоби дівчаткам, хоч мають і гроші, й досвід чималий. Б’юсь об заклад, що вона б радше воліла мати цього молодого хлопця без пенні за душею, ніж Вілмота із його будинком, повним золота. Хіба не так, Гелено?

– Так, дядьку; але тут справа не в містері Гантингтоні; бо я краще буду старою панною і жебрачкою, ніж місіс Вілмот.

– А як щодо місіс Гантингтон? Ким би ти воліла бути, як не місіс Гантингтон, га?

– Я скажу вам, коли все обміркую.

– А! то ти збираєшся міркувати? Але скажи, невже ти краще була б старою панною – я вже мовчу про жебрачку?

– Не можу сказати, поки пропозиції не зроблено.

І я пішла геть, аби уникнути подальшого допиту. А за п’ять хвилин побачила крізь вікно пана Боргама, який підходив до наших дверей. Майже півгодини я провела в незручному стані невизначеності, кожної хвилини чекаючи, що мене покличуть, і марно сподіваючись почути, як він іде геть. Потім на сходах почулись кроки, і до кімнати з урочистим виразом обличчя увійшла моя тітка.

– Прийшов пан Боргам, Гелено, – сказала вона. – Він хоче тебе побачити.

– Ох, тітко! Чи не могли б ви сказати йому, що в мене болить голова? Бо як я бачу його, то вона в мене справді починає боліти.

– Це не дрібниці, люба моя. Він прийшов з важливою справою – просити у нас твоєї руки.

– Сподіваюсь, ви з дядьком сказали йому, що не маєте права розпоряджатись моєю рукою. А як він насмілився просити про це не в мене, а у вас?

– Гелено!

– Що сказав дядько?

– Він сказав, що не втручатиметься у цю справу, якщо ти захочеш прийняти люб’язну пропозицію пана Боргама.

– Він сказав «люб’язну пропозицію»?

– Ні, він сказав, що не буде проти, якщо ти захочеш вийти за нього заміж; а як ні, то ні.

– Він правильно сказав; а ви що сказали?

– Не має значення, що казала я. Що ти скажеш, ось у чому запитання. Він зараз чекає, аби особисто зробити тобі пропозицію; але добре все зваж, перш ніж підеш; і якщо ти маєш намір відмовити йому, то виклади мені причини.

– Звісно, я йому відмовлю; але ви повинні сказати мені, як це зробити, бо я хочу бути ввічливою і водночас рішучою – і коли я все скажу йому, то викладу вам причини.

– Але ж постривай, Гелено; посидь трохи і опануй себе. Пан Боргам зовсім не поспішає, бо майже не сумнівається, що ти приймеш його пропозицію; а я хочу з тобою поговорити. Скажи мені, люба, які твої аргументи проти нього? Ти ж не заперечуватимеш те, що він – чесний і шляхетний чоловік?

– Ні.

– Хіба ти не вважаєш, що він розумний, поміркований, поважний?

– Вважаю; можливо, все, що ви про нього кажете, справедливе, але…

– Але, Гелено! Чи ж багато таких чоловіків зустрінеш ти в житті? Чесний, шляхетний, розумний, поміркований, поважний! Невже ти, не вагаючись, відмовиш власникові таких чеснот? Подумай про кожну з них (а я могла б ще багато чого додати до цього переліку) і зваж на те, що все це покладене до твоїх ніг. На все життя ти забезпечиш собі це неоціненне щастя – гідного й чудового чоловіка, який кохає тебе ніжно, але не так безтямно, аби бути сліпим до твоїх вад, і буде твоїм надійним провідником у житті, а також партнером у вічному блаженстві. Подумай, як…

– Але я ненавиджу його, тітко! – сказала я, уриваючи цей незвичайний потік красномовства.

– Ненавидиш його, Гелено! Хіба це по-християнському?! Ти його ненавидиш? Він же така хороша людина!

– Я ненавиджу його не як людину, а як чоловіка. Як людину, я так люблю його, що бажаю йому кращої дружини, ніж я – такої ж хорошої, як і він сам, або навіть кращої, якщо таке взагалі можливо; але я ніколи не змогла б стати його дружиною, бо…

– Чому не змогла б?

– По-перше, йому як мінімум сорок років, а мені лише вісімнадцять; по-друге, він обмежений і до нестями фанатичний; по-третє, його смаки і вподобання не збігаються із моїми; по-четверте, його зовнішність, голос і манери якось по-особливому мені неприємні; і, нарешті, вся його особистість викликає у мене відразу, якої я ніколи не зможу подолати.

– Тоді ти повинна подолати її. І будь ласкава, порівняй його на хвилину з містером Гантингтоном і, відкинувши його приємну зовнішність (яка нічого не додає гідності чоловіка, або щастю сімейного життя, і яку ти сама не шануєш, як часто й визнавала), скажи мені, який із чоловіків кращий.

– Я не сумніваюсь, що містер Гантингтон – набагато кращий чоловік, ніж ви про нього думаєте; але ми зараз говоримо не про нього, а про пана Боргама; оскільки для мене краще жити і вмерти самотньою, ніж бути його дружиною, то я скажу йому про це відразу й не триматиму його у невизначеності – тож дозвольте мені піти.

– Але не відмовляй йому прямо; він і думки такої не припускав, і це його страшенно образить: скажи, що ще не думаєш про шлюб…

– Я думаю про нього.

– Або ж бажаєш познайомитися з ним ближче.

– Але я не бажаю подальшого знайомства – якраз навпаки.

І не чекаючи наступних застережень, я залишила кімнату і пішла шукати пана Боргама. Він міряв кроками вітальню, наспівуючи собі щось під носа і покусуючи кінець свого ціпка.

– Люба моя панночко, – сказав він, вклоняючись і самовдоволено посміхаючись, – я маю дозвіл вашого доброго опікуна…

– Знаю, сер, – мовила я, бажаючи скоротити цю сцену, – і дуже вдячна, що ви обрали мене, але я змушена відхилити честь, яку ви хотіли мені зробити, бо ми не створені одне для одного і ви самі побачили б це, якби ми вчинили цей крок.

Моя тітка мала рацію. Було цілком очевидно, що він не сумнівався у моїй згоді, а думка про категоричну відмову й не ночувала в його голові. Він був вражений, здивований такою відповіддю, але водночас був надто скептичний, аби образитися, тож знову почав атакувати мене.

– Знаю, люба, що між нами є значна невідповідність у літах, у темпераменті й, можливо, в деяких інших речах; але запевняю вас, що не буду суворим у виправленні вад і недоліків такої молодої і гарячої натури, як ваша, тож якщо й докорятиму вам за них з усією батьківською турботою, то повірте мені, що жоден юний коханець не міг би ставитися з такою ніжною поблажливістю до об’єкта своєї прихильності, як ставитимусь я до вас; а з іншого боку, дозвольте мені сподіватись, що ви належно оціните мій досвід і статечну звичку до міркувань, оскільки я намагатимуся зробити їх запорукою вашого щастя. Ну, давайте! Що скажете? Давайте обійдемось без фанаберій та примх і висловимо все й відразу.