Чтение онлайн

– Але що ж тоді залишається робити всім бідолашним дурням і негідникам, тітко? Якби кожен дотримувався ваших порад, то світові незабаром настав би кінець.

– Люба моя, про це можеш не турбуватися! Дурні й негідники ніколи не відчуватимуть нестачі партнерок, поки існує так багато представниць протилежної статі їм до пари; але скористайся моєю порадою. І це не тема для жартів, Гелено, – мені шкода бачити, що ти до неї ставишся з такою легковажністю. Повір, шлюб – річ серйозна. – І це було сказано так серйозно, що можна було подумати, ніби вона знала це з власного гіркого досвіду; але я більше не ставила зухвалих питань, а просто відповіла:

– Знаю, що це серйозно; і знаю, що є правда і сенс у тому, що ви кажете; але вам не потрібно лякати мене, бо я не лише не вийду за чоловіка, у якого недостатньо глузду або принципів, а в мене навіть і спокуси такої не виникне; бо він мені просто не сподобається, хоч яким би гарним і чарівним був; я його ненавидітиму – зневажатиму – жалітиму – що завгодно, лише не кохатиму. Моя прихильність ґрунтуватиметься на оцінюванні, бо я не зможу кохати, не оцінивши людину. Зайве казати, що я маю бути здатною поважати і шанувати чоловіка, за якого виходжу, як і кохати його, бо я не можу кохати без усього цього. Тож можете заспокоїтися.

– Сподіваюся, що це так, – відповіла тітка.

– Я знаю, що це так і є, – наполягала я.

– Ти ще не зазнавала випробування, Гелено! – обережно зауважила вона.

Мене розгнівала її недовіра, та я не певна, що її сумніви позбавлені практичної мудрості; боюсь, мені було набагато легше запам’ятати її пораду, ніж скористатися нею, – і справді, в мене інколи виникала спокуса поставити під сумнів обґрунтованість її слів. Її поради можуть бути гарними, та є певні речі, яких вона не врахувала. Мені цікаво, чи вона взагалі коли-небудь кохала.

Свій вихід у світ я розпочала з цілковитою вірою в свою обачність. Спочатку я була у захваті від новизни нашого лондонського життя, та незабаром стомилася від його сум’яття. Мої нові знайомі не виправдали моїх очікувань і то дратували, то пригнічували мене; я швидко втомилася вивчати їхні особливості та сміятись над їхніми недоліками – особливо через те, що була змушена тримати свою критику при собі, бо моя тітка не слухала б її, а вони – особливо леді – виявились нерозумними, безсердечними і несправжніми. Джентльменів я зневажала менше, але, може, тому що й знала менше, може, тому що вони улещали мене; але я ні в кого з них не закохалась; і якщо їхня увага якусь мить мені подобалась, то наступної миті вони мене вже дратували, бо змушували бути незадоволеною собою, викриваючи мою пиху і лякаючи тим, що я уподібнювалась деяким із тих леді, котрих так щиро зневажала.

Був один літній пан, що страшенно мені набридав, – багатий давній дядьків друг, який вважав, що я не зможу зробити нічого кращого, як тільки взяти з ним шлюб; та він був не тільки старий, а ще й потворний і неприємний – і, я переконана, злий, хоча моя тітка сварила мене за те, що я таке сказала; але й вона припускала, що він не був святим. А був ще один чоловік, менш ненависний, але ще більш надокучливий, бо був тітчиним улюбленцем і зав жди липнув до мене, шепотів на вухо свої компліменти – звали його пан Боргам, і був він страшенним занудою: я досі здригаюся на одну згадку про його голос – він монотонно гудів, гудів і гудів мені на вухо, по півгодини торочив бозна про що, та ще й гадав, ніби передає мені корисну інформацію; полюбляв він і нав’язувати мені свої догми, а сам вважав, що виправляє мої погляди на життя або що в такий спосіб опускається до мого рівня і розважає мене цікавою розмовою. Хоча насмілюсь сказати, в основному він все ж був досить пристойним чоловіком; і якби він зберігав дистанцію, то я цілком стерпно ставилася б до нього. Але цьому було майже неможливо зарадити, бо він не лише непокоїв мене, завдаючи шкоди своєю присутністю, а й заважав мені тішитися приємнішим товариством.

Проте одного вечора він так набрид мені, що моє терпіння вже геть луснуло. Вечір не вдався: спочатку мені довелося танцювати з одним самовдоволеним жевжиком, а потім на мене напав пан Боргам, який, здається, вирішив не відходити від мене. Сидів ото і вдавав, ніби він мій визнаний наречений; а моя тітка самовдоволено дивилася на це, бажаючи йому успіху. Марно намагалася я прогнати його, давши вихід своїм обуреним почуттям, ба навіть справжнісінькій грубості: ніщо не могло його переконати, що його присутність була неприємною. Похмуре мовчання він приймав за увагу і балакав ще більше; різкі відповіді сприймав як дотепні вияви дівочої безпосередності, що заслуговують лише поблажливого докору; а категоричні заперечення сприяли новим аргументам і викликали розлогі міркування, які мали таки переконати мене.

Але там був присутній один чоловік, який, здавалося, краще розумів мій настрій. Цей пан стояв поруч і якусь часину слухав наші балачки; його тішила непоступливість мого співрозмовника і моя роздратованість, подумки він сміявся з жорсткості та безкомпромісності моїх відповідей Згодом він підійшов до господині балу й, напевне, попросив представити його мені, бо незабаром вона відрекомендувала його як містера Гантингтона, сина покійного дядькового друга. Він запросив мене на танець. Я, звісно, радо погодилася, і після того він уже не покидав мене – втім, тривало це недовго, бо моя тітка, як завжди, наполягла на ранньому від’їзді.

Мені було шкода покидати бал, тому що я знаходила свого нового знайомого дуже дотепним і цікавим співрозмовником. Якась легкість і свобода була в усьому, що він говорив і робив, тож у спілкуванні з ним я відпочивала від обмеженості й формальності попередніх своїх знайомих. Щоправда, в поведінці його було забагато недбалої зухвалості, але я була у такому доброму гуморі і така вдячна за звільнення від пана Боргама, що це не викликало у мене ніякого гніву.

– Ну, Гелено, як тобі пан Боргам цього разу? – поцікавилась моя тітка, коли ми зайняли свої місця в екіпажі і поїхали.

– Гірше, ніж будь-коли, – відповіла я.

Було видно, що така відповідь не припала їй до вподоби, проте вона більше нічого не сказала на цю тему.

– Хто той джентльмен, із яким ти наостанок танцювала, – знову почала вона після паузи, – той, що так запопадливо допомагав тобі надіти шаль?

– Він і не думав допомагати мені, поки не побачив пана Боргама, який поспішав до мене, щоб це зробити; він зі сміхом виступив уперед і сказав: «Ходіть, я вбережу вас від цієї прикрості».

– Хто то був, я питаю? – сказала вона холодно й серйозно.

– Це був містер Гантингтон, син старого дядькового друга.

– Я чула, як твій дядько згадував про молодого містера Гантингтона. Я чула, що він сказав: «Він – прекрасний хлопець, цей молодий Гантингтон, але трохи несамовитий, я гадаю». Тож ти краще остерігайся.

– Що значить «трохи несамовитий»? – запитала я.

– Це означає позбавлений принципів і схильний до гріхів, що притаманні юнакам.

– Але я чула, як дядько казав, що замолоду й сам був страшенним гульвісою.

Вона суворо похитала головою.

– Гадаю, він тоді жартував, – сказала я, – і тут він теж казав навмання – принаймні я не вірю, що може бути якась шкода від тих сміхотливих блакитних очей.

– Неправильно міркуєш, Гелено! – зітхнувши, мовила тітка.

– Ох, тітко, таж ми маємо бути милосердними, ви ж знаєте, – крім того, я не думаю, що це неправильно: я – чудовий фізіономіст і завжди суджу про людські характери за їх зовнішнім виглядом – не за тим, гарні вони чи потворні, а за типом обличчя. Наприклад, ваше обличчя може розповісти, що ви сангвінічної вдачі; а з обличчя пана Вілмота я можу дізнатись, що це нічого не вартий старий негідник; а з обличчя пана Боргама, що він неприємний співрозмовник; а от обличчя містера Гантингтона свідчить, що він ні дурень, ні шахрай, хоч, може, не мудрець і не святий, – але це не має для мене ніякого значення, бо я навряд чи коли-небудь знову зустріну його, хіба що як партнера в танцювальній залі.