Чтение онлайн

– Гілберте, я хочу поговорити з вами! – сказала вона.

Я поглянув на її бліді щоки та блискучі очі, але нічого не відповів.

– Одну хвилину, – просила вона. – Давайте відійдемо на он той лан, – вона глянула на женців, бо декотрі вже зухвало зиркали на нас. – Я не затримаю вас надовго.

Я погодився, і ми відійшли подалі.

– Артуре, серденько, зірви он ті дзвоники, – сказала вона синові. Той завагався, схоже було, він не хотів покидати мене. – Біжи, любий! – повторила вона настійніше і тоном, що вимагав негайної покори.

– Ну, місіс Грем? – спокійно й холодно запитав я, коли Артур побіг зірвати квіти. Звичайно, я бачив, що почувається вона ніяково, та все ж таки тішився нагодою завдати їй прикрощів, хоч водночас і жалів її.

Вона зупинила на мені погляд, який пронизав мене до самого серця.

– Я не питатиму про те, чому змінилося ваше ставлення до мене, Гілберте, – сказала вона з гірким спокоєм. – Причину я знаю; та хоч я спокійно ставилася до підозр і наклепів інших людей, від вас я такого не чекала. Чому ви не прийшли вислухати моє пояснення у той день, коли ми домовилися зустрітися?

– Сталося так, що я за цей проміжок часу дізнався про все, що ви могли б мені розповісти, – і, гадаю, навіть трохи більше.

– Неможливо, бо я б вам все розповіла! – пристрасно вигукнула вона. – Що ж, бачу, ви цього не гідні!

Її бліді губи тремтіли від хвилювання.

– А чому?

На мою глузливу посмішку вона відповіла поглядом презирливого обурення.

– Ви ніколи не розуміли мене, а то не почали б так швидко прислухатися до наклепників! Ви не варті моєї довіри, ви не той чоловік, яким я вас вважала. Ідіть собі! Мені все одно, що ви про мене думаєте.

Вона відвернулася, і я пішов геть, бо хотів завдати їй болю і, здається, домігся цього, тому що, озирнувшись, побачив, що вона стоїть на місці, ніби чекає, що я повернуся; а потім вона обернулася і кинула на мене погляд. Він виражав не стільки гнів, скільки гіркий біль і відчай, але я відразу ж удав байдужого – і тоді вона пішла собі; коли я озирнувся ще раз, сподіваючись, що вона гукне мене, то вона вже була далеко. Вона швидко ішла через поле, а маленький Артур біг коло неї і, напевне, про щось допитувався, але вона відвертала від нього обличчя, ніби намагалася приховати сльози.

Повернувшись на лан, де ішли жнива, я незабаром почав шкодувати, що так необачно повівся з пані Грем. Було очевидно, що вона любить мене – можливо, стомившись від містера Лоренса, вона хотіла знайти в мені заміну; звичайно, якби я менше любив і поважав її, то це, може, і задовольнило б мене, але зараз гаданий контраст між її зовнішньою видимістю і внутрішнім бажанням був такий болісний для мене, що я вже нічого не хотів.

Проте мені було цікаво знати, яке пояснення приготувала вона для мене, у чому зізналася б і як виправдовувала б свою поведінку. Хотілося дізнатися, що в ній треба зневажати, а чим захоплюватися, жаліти її чи ненавидіти, – і я вирішив ще раз побачити її. Я піду до неї й отримаю відповіді на всі запитання. Звичайно, я втратив її назавжди, та нестерпною була для мене думка про те, що ми так недобре розлучилися під час останнього побачення. Той останній її погляд запав у моє серце; я не міг його забути. Але яким же дурнем я був! Хіба ж не обдурила мене вона, хіба не поранила мою душу, хіба не позбавила мене щастя на все життя? Що ж, вирішив я, треба її побачити, проте не сьогодні: весь сьогоднішній день і вечір вона матиме змогу подумати над своїми гріхами і покаятися в них, а завтра я дізнаюся про неї більше.

Наступного дня я вибрався до пані Грем аж увечері, коли скінчив усі свої справи; сонце вже сідало за обрій, і останні його промені багрянцем відбивалися у ґратчастих вікнах старого Холу. Нема чого й казати про почуття, з якими я наближався до того замку, – зовсім нещодавно він був осереддям моїх уповань та мрій, котрі зійшли внівець завдяки гіркій правді.

Рейчел провела мене до вітальні й пішла погукати пані Грем. На маленькому круглому столику поряд із кріслом лежала книга. Всі її книги я добре знав, бо їх було небагато, та цього томика раніше не бачив. Я узяв його до рук. То була книга сера Гемфрі Деві «Останні дні філософа», а на першій сторінці було написано «Фредерік Лоренс». Я згорнув книгу, але тримав її у руці й стояв обличчям до дверей, спокійно чекаючи на її прихід; бо я не сумнівався, що вона прийде. І незабаром я почув її кроки в залі. Серце моє закалатало, та зусиллям волі я зупинив його і зберігав спокій, принаймні зовні. Вона увійшла – спокійна, бліда, зібрана.

– Чим я зобов’язана такій ласці, містере Маркгам? – поцікавилась вона з такою суворою, але тихою гідністю, що мені на мить стало ніяково, та я таки оговтався і, посміхнувшись, зухвало відказав:

– Що ж, я прийшов почути ваше пояснення.

– Я не даватиму його. Я вже сказала, що ви не гідні моєї довіри.

– О, дуже добре, – відповів я і рушив до дверей.

– Зупиніться бодай на хвилину, – попросила вона. – Я бачу вас востаннє.

Я завмер, чекаючи, що ж вона казатиме далі.

– Скажіть мені, – знову озвалася вона, – на якій підставі ви вірите цим балачкам про мене?

Я помовчав хвилинку. Вона зустріла мій погляд так твердо, ніби її серце було загартоване усвідомленням власної невинності. Вона вирішила про все дізнатися і ризикнула все поставити на кін. «Що ж, треба укоськати цю самовпевненість», – подумав я. Гадаючи, що маю таємну перевагу, я вирішив погратися з нею, мов той кіт із мишею. Пильно дивлячись їй в обличчя, я показав їй ім’я, що стояло на форзаці книжки, і запитав:

– Ви знаєте цього пана?

– Звичайно, знаю, – відказала вона; і рум’янець раптом виступив на її щоках, чи від сорому, чи від гніву – либонь, таки від гніву. – Що далі, сер?

– Як давно ви його бачили востаннє?

– Хто дав вам право допитувати мене про це?

– О, ніхто! Можете не відповідати. Тільки дозвольте запитати – ви чули, що недавно сталося із цим вашим другом? Бо якщо не чули…

– Я не дозволю ображати себе, містере Маркгаме! – вигукнула вона, доведена моєю поведінкою майже до сказу. – Якщо ви прийшли задля цього, то вам краще покинути мій дім.

– Я прийшов не ображати вас, а почути ваше пояснення.

– А я кажу, що не даватиму його! – відрубала вона, походжаючи туди-сюди кімнатою й обурено зиркаючи на мене. – Я не принижусь до того, аби вдаватись до пояснень заради людини, яка може перетворювати на жарт такі страшні підозри і яка так легко може в них повірити.

– Я не перетворюю їх на жарт, місіс Грем, – відказав я, умить облишивши свій сарказм. – Мені дуже хотілося б ставитися до них, як до жарту. А щодо того, що я легко піддаюсь підозрам, то лише Бог знає, яким сліпим, скептичним дурнем я був до цих пір, уперто заплющуючи очі і затикаючи вуха на все, що загрожувало похитнути мою певність, аж поки найпевніший доказ не відкрив мені очей!

– Який доказ, сер?

– Гаразд, розповім. Пам’ятаєте той вечір, коли я був тут востаннє?

– Пам’ятаю.

– Тоді ви вже зробили кілька натяків, які допомогли б прозріти мудрішій людині, та я продовжував довіряти й вірити, без надії сподіватись і обожнювати те, чого не міг збагнути. Проте після того, як я вас залишив, я повернувся назад. Провадили мене співчуття і любов – не наважуючись відкрито нав’язувати вам свою присутність, я хотів бодай на мить зазирнути у вікно, щоб поглянути, як ви там, бо покинув вас у великому горі, до якого спричинилася моя нестриманість. Вчинив я неправильно, та кохання було моєю єдиною спонукою, за що довелося й поплатитися: щойно я дістався до цього дерева, як ви зі своїм другом вийшли в сад Я завмер і стояв у тіні, аж поки ви поминули мене.