Чтение онлайн

Тим часом сонце стало схоже на червону кулю й поволi котилося до темної смуги лiсу на обрiї. Я закурив люльку, бо вiд води насунула хмара комарiв, з кровожерним дзижчанням кружляючи навкруг моєї голови.

На озерi знову почувся гуркiт мотора. Показалася велика рибальська баржа, а в нiй хтось знайомий. Авжеж, дiвчина з косою. Вона помiтила мене коло намету, помахала рукою i завернула човна в мою затоку.

– Вимкнiть той клятий мотор!
– гримнув на неї пан Анатоль.
– Хiба ви не бачите, що я ловлю рибу?

Вона слухняно вимкнула мотор i, взявшись за важкi весла, пiдпливла до берега.

– А все ж ми зустрiлися, - сказала дiвчина, подаючи менi руку.

Вона була вбрана в штани й товстий светр, запнута хустиною. В човнi лежали двi вудки.

– По рибу?
– спитав я.

– Еге ж. Уже натiшилася домiвкою, цiлий день возила сiно й надумала увечерi вискочити по рибу. А ви?

– Я не вмiю ловити й не маю вудки.

Пан Анатоль, мабуть, побачив її вудки, коли вона пропливала повз нього, бо гукнув:

– Ви по рибу? А яким методом ви ловите?

– Нiяким, - засмiялась вона.

– А що ви збираєтесь ловити?

– Ще не знаю. Це залежить вiд мiсця.

Пан Анатоль зневажливо махнув рукою. А дiвчина звернулась до мене:

– Ну, то що, будемо ловити?

– Менi не хочеться звiдси нiкуди рушати, - непомiтно позiхнув я.

– А смаженої риби ви не любите?

– Навпаки. Тiльки хiба я щось зловлю? Пан Анатоль уже пiвгодини закидає спiнiнг i нiчого не зловив.

– Ми спробуємо на черв'яка. I пiдемо недалеко. Он туди, - показала вона другу затоку, метрiв за двiстi вiд нашої.
– Крiм того, - додала вона, - я хочу поговорити з вами вiч-на-вiч.

То вже була бiльша спокуса. Тож ми взяли вудки з її човна й пiшли на ту затоку.

– Тут мають бути вугрi, - запевнила дiвчина.
– Затока мiлка, з мулким дном. Пан Анатоль не спiймає риби, бо з того боку мiлко вiд самого берега, а ми зловимо, бо тут мулке дно. Начепимо на гачки i будемо хапати, як то кажуть, "з грунту".

– О, ви чудовий фахiвець, - зауважив я.

– Я ж народилася над озером i стiльки рокiв живу тут. Мiй батько й брати завзятi рибалки. Вдома тiльки й мови про рибальство.

Вона поначiплювала черв'якiв на гачки. Я закинув принаду якнайдалi вiд берега, поблизу очерету й водоростей, так звелiла менi дiвчина.

Ми посiдали на старiй, з обдертою корою колодi, викинутiй з води хвилями.

– Я бачила сьогоднi Капiтана Немо, - сказала вона.

– Я теж.

– Вiн плив на своєму чудовому глiсерi, - захоплено вела далi дiвчина.

– Я теж бачив, як вiн плив на глiсерi.

I я розповiв їй, як Капiтан Немо зiрвав прапор з плоту Чорного Франека.

– Який чоловiк!
– шепнула вона.
– Вiдчуваю, що закохаюся в нього, хоч зовсiм його не знаю i не знаю, який вiн iз себе. I нiхто з мiсцевих жителiв нiчого про нього не чув.

– Це дуже дивно. Бо глiсер - це не голка. Повинен десь тут мати причал.

Я розповiв їй про вранiшню пригоду з гарцерами, про забиту вiвцю й пiдозру, що впала на ватагу Чорного Франека.

Стемнiло. Я вже не бачив поплавка. Та ось мене наче вдарило електричним струмом, так раптово щось шарпнуло моє вудлище.

– Тягнiть!
– закричала дiвчина i майже вирвала в мене з руки вудлище, що аж зiгнулося пiд вагою якоїсь могутньої риби.

– Є! Є! Це вугор, - бурмотiла вона, поволi витягаючи здобич на мiлину.
– Не можна, щоб вiн обкрутився довкола якоїсь гiлляки на днi.

Ми витягли на пiсок величезного вугра, який звивався, мов товстий чорний вуж. Бр-р, яка огидна риба!

Вiн був завтовшки з мою руку i важив, мабуть, з кiлограм. Аж дивно, що не зламав вудлища. Тiльки дiвчинi я завдячував тим, що вiн не зiрвався.

– Буде вам добре попоїсти, - обiзвалася дiвчина, перерiзаючи волосiнь, бо вугор так глибоко захопив гачок, що вона навiть не пробувала витягти його.

– Вистачить нам обом, - запевнив я.
– Адже он яка туша.

– Ви почастуєте мене?
– зрадiла вона.
– Страшенно люблю вугрiв. То я вже бiльше й не ловитиму.

Я пiдняв вугра за кiнець обрiзаної волосiнi i кинув перед наметом. Пан Анатоль з дружиною i приятелями вже сидiли бiля своїх наметiв i щось їли здається, консервовану рибку в томатному соусi. Пан Анатоль побачив нашого вугра, i його аж пiдкинуло зi складаного стiльчика.

– Що це таке?
– майже обурився вiн.
– Звiдки цей вугор?

– Щойно зловив його, - гордо вiдповiв я.

– Тут? Неможливо.

– Он у тiй затоцi. На черв'яка, - пояснив я.

Спiйманий вугор надихнув пана Анатоля новим бойовим духом.

– Казику!
– голосно гукнув вiн.
– Лаштуй грунтовi вудки i шукай черв'якiв. Зараз же iдемо на вугра. А може, у вас ще є черв'яки?

Дiвчина сказала, що, на жаль, хвилину тому викинула черв'яки в воду, щоб до ранку не затхнулися в слоїку.

Пан Анатоль щось сердито буркнув i став квапити приятеля. Насамперед вони приготували вудлища, потiм, присвiчуючи електричними лiхтариками, почали шукати черв'якiв у травi.

Ми засмажили нашу рибину на олiї. Смакувала вона менi, як зроду нiяка iнша. Я з'їв її, мабуть, шматкiв з п'ять, закушуючи хлiбом i запиваючи мiцним чаєм.

Раптом дiвчина сказала:

– Ви мене зацiкавили. Навiщо ви приїхали на Озерище?

Я здвигнув плечима.

– Ви вже питали про це. На вiдпочинок.

Вона збила мою вiдповiдь, неначе комара, - помахом руки.

– А як ви опинилися на островi, де забито вiвцю? Адже у вас тiльки автомашина? Нi човна, нi байдарки я у вас не бачу.

– Позичив. Позавчора зустрiв на березi знайомих, залишив свою автомашину бiля їхнього намету, взяв у них байдарку й поплив набиратися нiчних вражень на самотнiй острiвець.

– Ага. Дякую за правдиве й щире пояснення, - глузливо проказала вона.

Пан Анатоль i його приятель не знайшли анi однiсiнького черв'яка. З їхнього намету чулося сердите бурчання лицаря спiнiнгу, який погрожував дружинi й приятелям, що завтра ввечерi всi вони вже напевно виберуться на вугрiв. Уранцi вiн знайде черв'якiв або наловить маленької рибки на принаду.