Чтение онлайн

– Дiзнаєтесь. I дуже швидко, - промовила вона крiзь зуби. А потiм, нi з того нi з сього, розплакалась.

– Не люблю плаксiїв, тюхтiїв i слинькiв, - сказав я трохи жорстоко. Дати тобi снодiйний порошок? Iди спати. Завтра прокинешся веселiша.

Вона взяла порошок i, хлипаючи, пiшла до намету.

О десятiй годинi вечора на мене чекала зустрiч з Капiтаном Немо. Я подумав, що коли цього разу Немо поведе зi мною вiдкриту гру, я розповiм йому про затонулу вантажiвку i намагатимусь залучити його до спiвробiтництва.

У цю мить я згадав про Несправжнього Орнiтолога i його чарiвну дудку.

"А може, взяти i її на зустрiч iз Капiтаном Немо?" - подумав я.

Адже зустрiч мала вiдбутись на мисi Судака, де поблизу в лiску мешкав Орнiтолог. Я не чекав нiякої поганої пригоди, але про всяк випадок, скорiше для жарту, - надумав озброїтись дудкою. Знайшов її у самоходi й поклав до кишенi.

Стемнiло, наближалася десята година.

Бронка вже, мабуть, смачно спала в наметi. У моїх сусiдiв теж панувала повна тиша. Я ввiмкнув мотор самохода й дуже повiльно, майже без шуму й плюскоту виїхав на озеро. Не засвiтив автомобiльних фар, бо мис Судака лежав навпроти мого намету, я добре знав цю частину озера.

Плив я не поспiшаючи, щоб не прибути на побачення ранiше, нiж треба. Але не хотiв i спiзнюватись.

Незважаючи на темряву, берег i дерева на мисi вимальовувались широкою чорною смугою, а незабаром почулося хлюпання хвиль, що розбивалися об пiщану косу, Мене трохи здивувало, що я не чую гуркоту глiсера, але я подумав, що, може, Капiтан Немо трохи спiзниться на побачення.

Була рiвно десята, коли я прибув на мис Судака. Самохiд я завiв в очерет, пiшов на кiнець мису i сiв пiд кущем над самою водою.

Мис Судака здавався безлюдним i спокiйним, тiльки тихенько й монотонне шумiв лiсок i хлюпотiли хвилi в озерi. Тому я аж здригнувся, коли зненацька в очеретi грубим голосом озвався старий качур. Потiм загув над головою великий хрущ.

Минуло п'ять хвилин, потiм десять. Люлька починала пригасати, а Капiтана Немо все не було. Може, вiн передумав?

На коротку мить крiзь хмари прорвався шматочок мiсяця, схожий на переламану навпiл золоту монету. Але вiдразу ж зник, i темрява згустилась. Я глянув на годинника. Пройшло вже п'ятнадцять хвилин вiд призначеного часу нашої зустрiчi.

I раптом я вiдчув, що за моєю спиною хтось є. Я швидко обернувся. Так, хтось iшов попiд лiском. Низька чорна постать наближалася до мене нечутно, мов привид.

Я зiрвався на рiвнi. Це був Капiтан Немо у своєму чорному плащi, з насунутим на голову каптуром. Вiн спинився за три кроки вiд мене i жестом руки показав, щоб я сiв. Вiн i собi присiв. Аж до болю в очах я намагався роздивитися в мороцi обличчя Капiтана Немо, щоб запам'ятати в ньому якусь характерну подробицю. Але темрява так само щiльно вкривала його обличчя, як чорний плащ прикривав його тiло, а каптур - голову й волосся.

Ми ще не встигли перемовитись i словом, як раптом вiд лiсу пролунав крик:

– Ловiть його! Вiн там. З краю пiвострова! Хлопцi, ловiть його!

В одну мить i я, i Немо зрозумiли, що ми оточенi ватагою Чорного Франека. З вереском, ламаючи гiлля, вони йшли на нас щiльною лавою вiд лiсу. Дiстали десь човен i пiдпливли з води, загороджуючи нам дорогу до самохода й глiсера, що стояв десь в очеретi.

У мене в головi зароїлося багато планiв порятунку. Але жодного не можна було здiйснити. Стрибнути в озеро? Але там є човен, який вiдразу ж нас наздожене. Пробиватися крiзь лаву й тiкати в лiс? А якщо нас спiймають?

– Я вже бачу їх!
– кричав Чорний Франек.
– Пильнуйте, вони захочуть пробитись...

Отже, вони здогадалися про мої плани й пiдготувались до них.

Немо, який до цього часу стояв непорушне, раптом наблизив обличчя до мого вуха, i беззвучно шепнув:

– Утiкаймо окремо. Ви в лiс, а я в озеро...
– Вiн засвiтив електричний лiхтарик - потужний, з трьома батареями рефлектор. Промiнь свiтла спрямував на човен, що пiдпливав, заслiпивши двох хлопцiв, якi сидiли в ньому. Потiм, кинувши засвiченого лiхтарика на березi, скочив у воду, там, куди не сягало свiтло.

А я?

Ватага наближалася з вереском. Я стояв безпорадний, не знаючи, що робити. I раптом згадав про незвичайну дудку. Може, це й смiшно, але ж будь-яка спроба втечi здавалась приреченою на невдачу... Я приклав дудку до губiв i щосили подув.

Пролунав рiзкий звук, який проймав до кiсток.

– Що це? Що вони роблять?
– почув я стурбований крик Чорного Франека.

А в цю мить з лiска пролунав дужий голос:

– Я почув вас! Бiжу на допомогу!

I Орнiтолог, бо це ж вiн вiдповiдав на посвист дудки, побiг через лiсок з таким шумом i трiском, наче це бiг не один чоловiк, а слон, який трощив усе по дорозi.

– Хто це? Що там таке?
– лунали вигуки хлопчакiв.

Я скористався хвилиною, коли вони завагалися. I кiлькома стрибками вибiг їм назустрiч. З розгону звалив якогось хлопчака. Перескочивши через нього, кинувся туди, звiдки з трiском сунув Орнiтолог.

– Утiкають!
– вереснув Чорний Франек.

Iншi хлопцi й собi галасували. Дiвчата верещали.

Нiхто з ватаги не зрозумiв, що Немо скочив у воду. Помiтили тiльки мою втечу i гадали, що Немо все ще ховається з краю пiвострова. Вони метнулись туди.

Тим часом до пiщаного мису причалив човен, з якого вистрибнули двоє хлопцiв i загасили лiхтарик, що його покинув Немо. Запала темрява, хтось, подумавши, що то Немо, кинувся на свого. Хлопцi зчепилися мiж собою з нелюдським галасом.

Збiгло чимало часу, поки врештi припинилася та колотнеча i вони збагнули, що серед них немає Капiтана Немо.

– Утiк водою, - почувся голос Франека.
– Ви четверо сiдайте в човен i освiтiть лiхтариками озеро. Вiн не мiг вiдплисти далеко. А я з рештою подамся шукати того другого.

У темрявi я наткнувся на Орнiтолога.

– Це я! Це я!
– кричав я, щоб у темрявi вiн не подумав, нiби це хтось iнший.

Вiн зупинився, голосно вiдхекуючись. Був озброєний сучкуватою палицею.

– Ух-хе, все ж ви врятувалися. Чого вони вiд вас хотiли?

– Iшлося не про мене, а про Капiтана Немо. Вони хотiли спiймати його.

На розмову не було часу. На нас уже наступала ватага, що обшукувала край лiска.

– Ходiмо звiдси, - шепнув я.
– Вони, мабуть, дуже розлютилися, бо Немо втiк.