Чтение онлайн

Марта зайшлася голосним смiхом.

– Який же ви смiшний! I страшенно наївний. Цей чоловiк не орнiтолог. Вiн прикидається орнiтологом.

– Що ви кажете? Вiн так гарно говорив про сiру чаплю, про зимородка, вiдповiв на ваше запитання про кiвiка...

– Ба, - захихотiла вона, мов мале чортеня.
– Кiвiк це справдi дуже таємничий птах. Я сама його вигадала.

– Кiвiк не iснує?

– Авжеж. Справжнiй орнiтолог посмiявся б iз мого запитання. А цей трохи начитався про птахiв i говорить про них, як з поганого пiдручника. Спитала про кiвiка, i вiн одразу ж зрадив себе. Подумав: "А що, коли цей кiвiк iснує, а я про нього не читав?" I почав вигадувати про кiвiковi звички.

Я тяжко зiтхнув.

– Виходить, що цей чоловiк сам добра пташка, хай йому бiс, навiщо вiн прикидається орнiтологом? I чого шукає над Озерищем?

– А ви?
– хитро спитала дiвчина.

Ми вийшли на берег там, де Марта залишила свiй "отченаш". Я побачив, що Вацек Краватик ладнається вiдпливати на яхтi. З палуби вiн давав останнi iнструкцiї пановi Анатолевi, який рибалив пiд стiною очерету. Я пригадав, що надходить час зустрiчi Вацека Краватика з Чорним Франеком.

– Ой лихо, де моя вудка?!
– зойкнула Марта.

Справдi, вудлища на березi не було.

– Чи хто з вас не бачив моєї вудки?
– закричала Марта в бiк яхти.

– Напевно, її схопив якийсь кит i понiс по озерi!
– гукнув з яхти Бородань.

Почувся гуркiт мотора, i бiла яхта повiльно, велично вiдпливла на озеро.

Я подумав про зустрiч Чорного Франека з Вацеком Краватиком i Бороданем. Що скаже їм Чорний Франек? Може, сьогоднi вранцi знайшов карту i тепер вручить її Краватиковi? Ця карта мене дуже цiкавила. Мабуть, це смiшно, але все, що дiялось над Озерищем, здавалося менi пiдозрiлим.

– Вирушаймо мерщiй на Чаплинець, - сказав я Мартi.

– Отакої!
– обурилась вона.
– А моя вудка? Мiй чудовий "отченаш"? Хай пропадає?

– Ви знаєте, куди поплив Вацек Краватик? Вiн зустрiнеться з Чорним Франеком i за великi грошi одержить вiд нього рибальську карту, - дратувався я.

– Ви думаєте, Чорний Франек уже знайшов її?

– Це байдуже, менi треба почути їхню розмову, - наполягав я, дивлячись на яхту, що все вiддалялась.

– Навiщо вам та карта? Я вас навчу ловити рибу й покажу такi мiсця на озерi, що ви скоро станете королем рибалок. А тепер у човен! Адже це вудлище не могло щезнути.

Вона скочила в човен, а я хоч-не-хоч мусив зробити те саме.

– Менi дуже хочеться поглянути на ту карту, - повторював я.
– Я повинен подивитися на ту карту, ви розумiєте?

Але для Марти важливiшi були її вудлище i "отченаш". Вона ввiмкнула мотор i вiдпливла вiд берега. Спершу зробила велике коло, шукаючи вудлища на озерi, а потiм попливла понад очеретом.

А я бачив, як бiла яхта пришвартувалась на мiлинi поряд з островом. Бородань i Вацек Краватик, мабуть, уже зiскочили на мiлину i пiшли на зустрiч iз Чорним Франеком...

Марта знову зробила коло на озерi. Пан Анатоль сварився на неї кулаком i кричав:

– Ви своєю моторкою розполохали всю рибу!

Дiвчина ще раз пропливла вздовж очерету.

– Є! Є!
– вигукнула вона i аж пiдстрибнула з радощiв. Вимкнула мотор i вхопила весла.

Вудка пливла по водi. То вiддалялася вiд очерету, то наближалась до нього.

Її помiтно щось тягло.

– Це велика рибина. Якби тiльки не зiрвалася, - бiдкалась Марта.

Мене зовсiм не обходила та рибина. Я сумно дивився на бiлу яхту бiля берегiв Чаплинця...

Нарештi Марта пiдпливла до вудлища, яке плавало на водi. Втягла його в човен i почала крутити котушкою. Коли рибина дуже шарпала вудку, дiвчина попускала волосiнь, а потiм знову поволi скручувала її.

– Вiзьмiть черпак, - звелiла менi.
– Рибина вже коло борту.

Ох, якби зараз у мене пiд рукою був мiй самохiд! Але вiн лишився на березi, а я сидiв у човнi дiвчини, що змагалася з якоюсь великою рибиною. Для мене стократ важливiша була рибальська карта. Ця карта приховувала, певно, якусь таємницю...

– Черпак! Чому ви не взяли черпака, хай йому бiс?!
– кричала Марта.

Нарештi ми виловили з води окуня. Здоровенна рибина! Скiльки живу, не бачив такого окуня. Його темно-зелена спина виблискувала на сонцi, а боки мiнилися жовтим i зеленим. Великий, гострий спинний плавник стримiв, як нiж.

– Є! Є! Є!
– пiдскакувала в човнi дiвчина.
– Важить, певно, кiлограмiв зо два. Може, я побила абсолютний рекорд Польщi?

– Добродiї!
– гукнула вона до лицарiв спiнiнгу.
– Прошу до мене. Я повинна мати свiдкiв. Заявлю про цю рибину в Спiлку. Може, одержу медаль?

Пiдпливли човником пан Анатоль i пан Казик. Глянули на окуня, що борсався на днi нашого човна, i їхнi обличчя посiрiли вiд заздрощiв.

– Гарна рибина, - буркнув пан Анатоль.
– Та рекорду ви, мабуть, не побили. Абсолютний рекорд Польщi становить для окуня один кiлограм вiсiмсот вiсiмдесят грамiв.

– А я вам кажу, що вiн важить два кiлограми. Щонайменше два кiлограми!
– захоплювалась дiвчина.
– Хай живе мiй "отченаш"! Зараз попливу по вагу й потiм у вашому таборi зважимо рибину. Ви пiдпишете протокол.

...Бiла яхта вже пливла до нас. Отже, зустрiч скiнчилася. Я нiколи не дiзнаюся, що Чорний Франек говорив Вацековi Краватику...

– Бiжу додому по вагу, - вирiшила Марта.
– А вас, - звернулася вона до мене, - пiдвезу до вашого намету.

У вiдповiдь вона почула тiльки моє сердите буркотiння.

Всю дорогу я похмуро мовчав. Коли ми вже були коло берега, де стояв мiй намет, я голосно заявив:

– Присягаюся, що вiд сьогоднiшнього дня нiколи не водитимуся з дiвчатами. Через вас, може, найчудовiша пригода пройшла повз мене.

Вона засмiялася i показала менi язика.

– Головне, що я спiймала найчудовiшого окуня. А ваших пригод я не беру близько до серця.

У похмурому настрої я вийшов на берег i заходився готувати обiд. Бачив, як бiла яхта пропливла бiля мису Судака й, не зупиняючись, звернула до Сем'ян. Потiм я згубив її з очей.

Повернулися з озера обидва лицарi спiнiнгу. Не зловили нi одної рибинки. Тим дужче вони сердилися, коли пiдпливла Марта з домашньою вагою.

Окунь важив кiлограм дев'ятсот тридцять грамiв. Дiвчина побила абсолютний рекорд Польщi.