Чтение онлайн

– Так...

– Iнодi буває, що коли ми справдi хочемо допомогти друговi, який опинився на слизькiй дорозi, вiн звинувачує нас у зрадi або в ворожостi. I тiльки згодом починає розумiти: те, що здавалось йому ворожiстю, власне, й було дружньою допомогою. Повторюю: коли ти справдi хочеш допомогти Чорному Франековi, довiрся менi i роби, що я звелю. Роби, навiть коли вiн назве тебе своїм ворогом. Розумiєш мене?

– Розумiю.

– Ну, тепер спакуй нашi речi. Ми вирушаємо звiдси, - наказав я.

Дiвчина нi про що не питала, мовчки взялася до роботи. Ми згорнули намет, поскладали в машину спальнi мiшки, матрац i кухонне начиння. Пан Анатоль i пан Казик трохи занепокоєно спостерiгали за нами, а коли зрозумiли, що ми кидаємо їхнє товариство, стурбованi пiдiйшли до мене.

– Ви переселяєтесь? Чому ви залишаєте це мiсце?

Я не збирався пояснювати їм справжню причину мого рiшення. Багатозначно помовчав.

– Менi тут не подобається. Мiсцевiсть здається пiдозрiлою.

– Що ви кажете?
– перелякався пан Анатоль.

– Так, я переселяюся звiдси. Тут вештаються якiсь дивнi типи. Ви бачили величезне дупло в дубi, що росте отам на березi? Учора ввечерi хтось у ньому ховався. А минулої ночi ви чули крики на мисi Судака?

– Еге ж, чув...

– Ватага Чорного Франека намагалася зловити таємничого Капiтана Немо. Учора вночi я ловив вугрiв на мисi Судака i був свiдком усяких жахiв. Менi дуже неприємно, i я виїжджаю звiдси.

– А ця дiвчина?
– вiн показав очима на Бронку, заклопотану пакуванням наших речей у машину.

– Вона їде зi мною.

– Я не про це. Адже вона з ватаги Чорного Франека.

– Ну то й що?

– Ех, - махнув вiн рукою, - ви самi не вiрите в те, що кажете. Ви вдаєте, що виїжджаєте через ватагу й пiдозрiлих типiв, а дiвчина з ватаги живе у вашому наметi. Весь час кажете "таємничий Капiтан Немо", але для вас вiн зовсiм не таємничий. Якось уночi я бачив крiзь щiлину в дверях свого намету, як Капiтан Немо привiз вас сюди на своєму глiсерi. Ви маєте нас за дуже наївних i малоспостережливих людей, - хитро посмiхнувся вiн.

– Невже ви пiдозрюєте мене в чомусь поганому?
– удав я ображеного.

I раптом зрозумiв, що не я, а саме пан Анатоль грає комедiю. Вдавав, що його турбує мiй вiд'їзд, а насправдi хотiв знати, чого це я кидаю насиджене мiсце i куди переселяюсь. Але чому вiн, хай йому бiс, зробився такий дивний?

Вiдразу ж усе з'ясувалося.

– Учора ввечерi, - вiв далi пан Анатоль, не звертаючи уваги на моє запитання, - коли ви вiдпливли кудись своєю автомашиною, а ця дiвчина вже спала у вашому наметi, берегом сюди прийшов приятель князя спiнiнгу. Ну, знаєте, отой Бородань. Вiн розбудив нас i почав випитувати про вас. Чи ми не знаємо, хто ви такий, що ви тут робите та iнше.

– I що ви йому сказали?

– Майже нiчого, адже ми нiчого про вас не знаємо. Я тiльки подiлився своїми спостереженнями. Сказав, що ви не рибалка i, мабуть, не рибалити приїхали. Але швидко завели знайомство. Одна дiвчина ловить для вас величезну рибу, а друга - з ватаги Чорного Франека. Припливали сюди i якiсь гарцери. Я дiйшов висновку, що ви, мабуть, учитель, бо так легко встановлюєте контакти з молоддю.

– А ви не могли спитати, чого вiн так цiкавиться моєю особою?

– Звичайно, спитав. Вiн пояснив, що ви... стежите за ними. Тобто йому й князевi спiнiнгу так здалося.

– А навiщо це менi?
– спитав я чемно.

– Щоб їх... пограбувати.

– Ну, знаєте, це вже щось неможливе, - я аж затнувся вiд обурення.

– Вiн ще й не таке сказав. Вiн вважає, що ви верховодите ватагами пiдлiткiв на озерi, i одна з тих ватаг пограбувала князя спiнiнгу, викрала в нього рибальську карту. Вiн питав, чи я не бачив у вас тiєї карти.

З мене вже було досить.

– Прощавайте, - вклонився я пановi Анатолевi й пановi Казиковi.
– Бажаю вам великої риби. Гадаю, вам полегшає на серцi, коли такий небезпечний чоловiк виїде звiдсiля.

– Але ж я... але ж я нi в чому вас не звинувачую, - боронився пан Анатоль.
– Це той Бородань так говорив. Я лише повторив його слова.

Я крутнувся й пiшов до самохода. Мої речi вже лежали на задньому сидiннi, Бронка чекала в машинi. З похмурим обличчям сiв я за кермо, повернув ключик запалювання.

– Скажiть, будь ласка, куди ми зараз поїдемо?
– спитала Бронка.

– Це я тебе питаю: куди? Я хочу зустрiтися з Чорним Франеком. I ти покажеш менi дорогу до нього.

Вона занепокоїлась.

– Я не знаю, де їхнiй новий табiр.

– Мене цiкавить тiльки Чорний Франек. Ти вже забула нашу вранiшню розмову? Адже я не повiрив, що ти розлучилася з Франеком назавжди. Мабуть, домовились, де зустрiнетесь?

– Вiн казав, що опiвднi буде на Буковцi, бiля ятки з пивом. Але не обiцяв напевно.

– Це нiчого. Зачекаємо там на нього.

Прибережною лукою я виїхав на польову дорогу, що вела до села Вепр. З того села по греблi можна було дiстатися на острiв Буковець, забудований кемпiнговими будиночками i заселений автотуристами.

Мене не здивувало, що саме Буковець приваблює рiзних пройдисвiтiв i волоцюг. У кемпiнговi будиночки було неважко зайти, намети автотуристiв взагалi не замикались. У затоцi на причалах гойдалося багато човнiв, байдарок i моторок, де туристи звичайно залишали рiзне начиння. Одно слово, це було чудове мiсце для таких молодикiв, як Чорний Франек.

На Буковець ми їхали повiльно, бо дорога була вибоїста, з глибокими колiями вiд селянських возiв. Я їхав на другiй швидкостi, тому мотор завивав, як несамовитий.

– Слабенький автомобiльчик, - мовила Бронка.
– Так повiльно їдемо, а вiн аж задихається з натуги. Старезний, - додала вона.

– Не такий вiн уже старий. Тiльки негарний.

– Кумедний автомобiльчик. Такий шарабан.

– Гарнi автомашини призначенi для людей без уяви, - сказав я фiлософським тоном.

Бронка розсмiялася.

– Треба сказати це Чорному Франековi. Бо вiн гине за гарними автомобiлями. Як побачить гарну машину, то не вiдiрвеш його вiд неї. Вiн дуже хоче мати автомобiль. Ех, якби у вас був гарний лiмузин, то вiн заприятелював би з вами. А якби ви ще дозволили йому сiсти за кермо...