Чтение онлайн

Пiд Петржином я звернув лiворуч, в напрямку середньовiчної частини Праги.

Незнайомий настирливо йшов за мною. Це мене, звiсно, роздратувало. Я зупинився, зачекав, поки вiн мене наздожене, i вже вiдкрив був рота, щоб вилаяти його, але вiн мене випередив:

– Ви - пан Северсон, правда ж?

– Навiщо запитуєте, якщо знаєте це так само добре, як я?
– сказав я сухо.
– Хто вам наказав шпигувати за мною?

Чоловiк похитав головою:

– Я б хотiв з вами познайомитись, бо ми не тiльки земляки, але навiть родичi. Я - Олаф Дiтрiхсон...
– несподiвано заговорив вiн норвезькою мовою.
– Його вимова, вузьке обличчя й свiтле волосся - все нiби свiдчило, що вiн каже правду.

Вiн заявив, що доводиться менi двоюрiдним онуком (як кумедно: вiн старший за мене!) i хотiв би поговорити зi мною, але, звичайно, не на вулицi, а хоча б за склянкою кави в якiй-небудь тихiй кав'ярнi. Я охоче погодився: повинен признатися, що не несподiване знайомство мене дуже потiшило: пiсля довгої перерви приємно поговорити рiдною мовою. До того ж я ще зустрiв i родича!

Дорогою Олаф перерахував менi всiх наших предкiв. З його детального родоводу виходило, що його бабуся була моєю сестрою.

Ми поминули кiлька покручених вуличок, поки нарештi знайшли на Малiй-Странi пiд Градом у середньовiчному будинку з арками кав'ярню, яка сподобалась моєму праплемiннику: склеписта стеля, пiдтримувана круглими стовпами; стiни, покритi на висоту людського зросту дерев'яною обшивкою; дерев'янi лави. В кав'ярнi було безлюдно й тихо.

Коли праплемiнник почав говорити, я спочатку подумав, що на нього просто вплинуло оточення, дух минулого. Однак тепер я вже розумiю, що вiн завiв мене до тiєї кав'ярнi навмисне.

– Ви задоволенi, дядю?
– запитав мене Олаф i, не чекаючи на вiдповiдь, продовжував: - Побоююсь, що цей свiт - не для вас, що ви в ньому почуваєте себе чужим...

Я погодився, бо таке почуття ще недавно охоплювало мене досить-таки часто, але зразу ж почав виправдуватись:

– Все ж я вже починаю розумiти вашу епоху... Я побачив, що люди тепер живуть щасливiше, нiж за моєї молодостi...

На мiй превеликий подив, праплемiнник покрутив головою:

– Не вiрте цьому. Нинiшня епоха забрала у заповзятливої людини всяку можливiсть розвитку.

– Не може бути!
– заперечив я рiшуче.- Погляньте хоча б на академiка Навратiла: щоб вiн мiг здiйснити свiй блискучий план завоювання сусiдньої сонячної системи, йому допомагає Всесвiтня Академiя наук, а це значить все людство.

– Це правда, дядечку. В науцi вiн може висунутись, але тiльки в науцi... Але якщо й так: що вiн з усього того матиме?.. Його думка незабаром стане загальною власнiстю, i сусiдньою сонячною системою оволодiє не вiн, а все людство, якщо вжити ваш вираз.

Цi слова мене безмежно здивували:

– Я вас не розумiю, Олафе! Адже й Амундсен не хотiв заволодiти Пiвнiчним полюсом!

– А пригадайте-но старих англiйських мандрiвникiв, що першими з бiлих проникли в чорну Африку, або тих, що вiдкрили Австралiю i незнанi острови. Чи не були вони розвiдниками англiйської армiї, яка скоро по тому заволодiла всiма цими вiдкритими землями?.. Всяке нове вiдкриття збiльшувало могутнiсть Англiї, а разом з тим i могутнiсть того, хто вiдкривав новi землi. I це було справедливо. Людина має не тiльки природжену жадобу до життя, але й жадобу до влади. Прагне не тiльки жити, але й володiти iншими. I тепер народжуються сильнi обранцi, яким судилося б володiти людством. Але вони не мають умов для розвитку. їхнi благороднi поривання придушуються ще в зародку.

Праплемiнник замовк, щоб дати менi можливiсть осмислити його фiлософiю. Повинен визнати, що я його не дуже зрозумiв: адже я нiколи не прагнув панувати над iншими людьми. Здавалось, Олаф читав мої думки:

– I ви, дядю, людина шляхетного духу. I вам, членовi нашої славетної родини, наперед визначено володарювати...

– Ким i чому?
– затинаючись, запитав я, побоюючись, що мiй родич збожеволiв.

Олаф посмiхнувся:

– Це не так безглуздо, як вам здається на перший погляд. Коли я розкрию вам нашу велику таємницю, ви зрозумiєте, що я говорю цiлком розсудливо...
– вiн притишив голос.
– Я твердо вiрю, що ви, людина нашої кровi, не станете пiдлим донощиком, i те, що вам тепер скажу, не викажете нiкому - нi Навратiлу, нi панночцi Свозиловiй, з якою, як я помiчаю, у вас досить близькi стосунки...

– Ми тiльки друзi!
– запротестував я.
– Можете спокiйно говорити... З тим, що я десь почую, на торг не ходжу.

– Так, це правильно, - сказав вiн.
– Видно, що я не помилився в вас...
– I продовжував: - Отже, нiхто навiть не уявляє, що iснує таємне товариство, до якого входять всi шляхетнi духом, люди колишнього вищого свiту. Я також член товариства. Ми називаємось "Братством сильної руки". Нас небагато, i однак мiж нами є обранцi майже з усiх бiлих нацiй. Кольорових нижчої раси до "Братства" не приймаємо. Кiлька наших "братiв" виконують нинi важливi функцiї в людському суспiльствi...

– А чому ваше товариство таємне?
– здивувався я.
– Всi народи живуть тепер вiльно i одинаки, як я помiтив, нiчим не обмежуються у своїх дiях...

– I все ж ми мусимо ховатись. Коли б ми поткнулись з своєю програмою на люди, всiх нас заарештували б, такий тепер час. Ранiше нашi могли вiльно робити що завгодно, - навiть публiчно висунути програму завоювання свiту,i нiхто б нiчого не вдiяв. Та й не мiг би, бо ми мали владу. А тепер ми таємно боремося за повернення тiєї влади...

Я не переставав дивуватись:

– А навiщо вам ця могутнiсть? Кожен сьогоднi одержує те, чого потребує, нiхто не боїться стати безробiтним i загинути з голоду...

– Однак нiхто не смiє також сказати: "Я вам наказую, а ви повиннi коритись!".

– Чого ж тодi прагне це ваше "Братство"?

– Я вже вам говорив: знову завоювати владу.

– Як? Зi зброєю в руках?
– затремтiв я.

– Так, i зi зброєю. В момент, коли свiт чекатиме на це найменше, ми оголосимо йому шах i мат. Серед нас є багато фахiвцiв-енергетикiв, якi зумiють вiдновити славу атомної зброї.

В унiверситетськiй бiблiотецi я бачив знiмки двох страшних вибухiв атомних бомб у Хiросiмi та Нагасакi - в Японiї. Пригадав я про них, i мене охопив жах.

– Невже ви хочете знову вбивати матерiв i дiтей?!

Олаф схопив мене за руку i боляче стиснув:

– Ради бога, тихше, щоб нiхто не почув!
– засичав вiн менi на вухо. Можливо, в цьому й не буде потреби, а з вами так чи iнакше нiчого не трапиться...
– намагався вiн мене заспокоїти.
– А втiм, у вас зараз ще слабенькi нерви, i ви надто сентиментальний. Чи вас обходять кiлька мiльйонiв незнайомих людей?.. На свiтi людей досить... Хiба плачете ви над худобою, яку забивають в рiзницi?