Чтение онлайн

2 сiчня. Алена повернулась. Монтаж головної стартової конструкцiї просувається швидше, анiж передбачали. I радий з цього, i не радий.

5 сiчня. Фiзичний, iнститут, на пропозицiю Навратiла, подарував менi чудовий вертолiт. Менi сказали, що це нагорода за зразкову й самовiддану працю. Однак я добре знаю, що Навратiл просто хотiв мене потiшити. Тепер бачу, яка це чудесна людина. Ранiше я вважав його трохи суворим; iнодi менi навiть здавалось, що вiн трохи ревнує Алену, але цiкавиться тiльки наукою. Коли б так...

6 сiчня. Вчора у мене промайнула думка, яку я навiть не наважився записати. Я сподiвався, що викину її з голови, але вона вперто поверталась знову, в'язла до мене. Навiть не дала менi спати сьогоднi. Яке глупство: пробратись як-небудь на "Промiнь" i летiти разом з Аленою!

Коли б я одверто попросив зарахувати мене до екiпажу, мене б взяли на глум: Навратiл вже багато разiв говорив, що кожен член екiпажу повинен бути здатний першої-лiпшої хвилини взяти на себе керування кораблем. Якщо ж я пролiзу на "Промiнь" потай, то обкраду iнших членiв екiпажу на частку продуктiв, кисню, води та частину жилої площi.

Шалена думка, але я все ж, мабуть, спробую, бо знаю, що iнакше Алену вже нiколи бiльш не побачу.

10 лютого. Завтра закiнчую курс керування вертольотом. Алена обiцяла Навратiлу, що спочатку лiтатиме зi мною, щоб я став бiльш впевненим. Нинi ситуацiя змiнилась. Алена помiчає, що я щось приховую. Повсякчас мене запитує, що зi мною, чи не гнiваюсь я на неї. Шкода, що не можу звiритись їй; то, мабуть, був би кiнець нашої дружби.

15 лютого. Сьогоднi я такий вражений i збентежений, що в мене й досi аж тремтять руки.

Учора ми з Аленою домовились про невелику прогулянку вертольотом в околицi Праги. Вранцi, коли ми зустрiлись бiля ангара, я побачив по обличчю Алени, що не все гаразд. У неї були червонi заплаканi очi. На моє запитання вона вiдповiла, що мало спала,- мовляв, було багато роботи. Завжди така весела й балакуча, вона сьогоднi мовчала. Не вдавалося почати розмову й менi. Ми пiднiмались над заснiженою Прагою, як двоє нiмих.

Погода випала чудова. Небо було безхмарне. Сонце викликало в заснiженому краю розкiшну гру теплих i холодних тонiв. Ми летiли над влтавською долиною до Дечина. I все мовчали.

– Приземлiться, прошу, на отiй гiрськiй рiвнинцi...
– показала нарештi Алена вниз.
– Невелика прогулянка нам не завадить, а снiданок у тихому ресторанi буде навiть корисний...
– посмiхнулась вона майже болiсно.

Вертолiт я посадив м'яко, немов на перину (повинен тут похвалитись; це було, мабуть, єдине, з чого я радiв).

Ми опинились на маленькiй просiцi над скелястим берегом Лабе. Проти нас простяглось мiсто Устi (я визначив це за картою), а недалеко пiд нами середньовiчний замок Стржекув.

Зробивши кiлька крокiв, Алена побiгла i вигукнула:

– Доганяйте!

Я навмисне бiг за нею не на повну силу, щоб дати їй задоволення. Коли вона це помiтила, то зупинилась i схопила в руки снiжку:

– На неозброєного не нападаю! Захищайтесь!

Тiльки тепер я зрозумiв, що вона хоче розважитись, забути про щось неприємне. Це їй справдi вдалось. Ми билися снiжками i смiялись, як дiти.

– Тепер будемо снiдати з бiльшим апетитом. Ресторан у Стржекувi чудесний!
– показала Алена на старий замок.

Змiїста дорога, вiкна з шибками, оправленими свинцем старовиннi стiни, припорошенi iскристим снiгом,- все це справило на мене сильне враження. Менi справдi здалось, нiби ми з Аленою опинились у казковому свiтi, свiтi королiв i принцес та жорстоких боїв на бастiонах. Кращого мiсця для своєї сповiдi Алена вибрати не могла.

В ресторанi вона знову замовкла. Пiд час снiданку в неї з очей викотились двi сльозинки. Я вдав, що не бачу цього.

– Що вас мучить?
– запитав я трохи згодом.

– Нiчого мене не мучить...
– сказала вона тихо i спробувала посмiхнутись.
– Я знову посварилась з Навратiлом.

Я намагався її втiшити, але вона похитала головою:

– Цього разу справа стоїть серйознiше. Боюсь, що Навратiл розгнiвався на мене назавжди. Учора ввечерi я йому сказала, що в польотi на Проксиму брати участi не буду.

Я був такий приголомшений, що не мiг сказати й слова. Вона запитала мене, чи радий я з цього, а я хоч i несмiливо, але все одно радiсно ствердив. Це її трохи заспокоїло.

Тiльки тепер, коли я все як слiд обмiркував, я усвiдомив, що вчинив егоїстично. Тiльки тепер я зрозумiв, що Аленка зреклась польоту заради мене. Чи можу я допустити, щоб я став причиною її вiдмови вiд мети всього життя?.. Чи можу вимагати вiд неї такої великої жертви?.. Боюсь, однак, що я надто егоїстичний i надто боягузливий, щоб вчинити по-iншому.

6 березня. Алена тримається свого рiшення, а я все ще не знайшов у собi сили, аби її розраяти. Працюємо разом по пiдготовцi польоту ще з бiльшим запалом, анiж ранiше, щоб хоч чимось вiддячити Навратiлу, але, незважаючи на це, менi здається, що мiж нами лежить якась тiнь. Навратiл до мене весь час уважний i лагiдний,- ба навiть ще бiльше, анiж ранiше,- але я добре почуваю, що вiн бачить у менi причину вiдступу Алени. Бачу й по Аленi, що вона вже не така весела, як колись.

Побудова корабля просунулась так далеко, що в травнi можна буде починати монтування. З заводiв усього свiту щодня надходять складовi частини та пристрої для внутрiшнього обладнання, а академiк Шайнер повiдомив, що за мiсяць буде закiнчена робота на головнiй стартовiй конструкцiї. Боюсь, що не зможу взяти участi у завершальному монтажi в майстернях на Мiсяцi, бо Навратiл мене туди, мабуть, не запросить.

21 березня. Доля мстить менi за мою боягузливу поведiнку. Я потрапив, у дивне становище. Мушу стати зрадником чи донощиком.

Алена вчора вилетiла до Москви в Ядерний iнститут, де для "Променя" конструюють атомнi реактори. Я гуляв один увечерi по Празi. Попрямував до Петржина; хотiв оглянути Палац чеської та словенської культури. Коли я пiднiмався мармуровими сходами, то звернув увагу, що якийсь чоловiк iде весь час назирцем за мною. В першу мить я запiдозрив, що це - шпигун. Щоб дiзнатись, чи справдi вiн iде назирцем, я несподiвано повернувся i пiшов сходами униз. Чоловiк на мить зупинився, потiм знову попрямував слiдом за мною.