Чтение онлайн

Кожен звук метронома нагадує Навратiлу удар серця.

– Та... та... та... Серце не зупиняється.

А швидкiсть все зростає: 80 500... 81000... 85 000... 90 000...

Хотенков знову сiдає i гладить собi колiно.

– Ну?
– обертається вiн до Ватсона.

Але це задирливе запитання виводить того з удаваного спокою.

– Не кажiть гоп, поки не перескочимо!
– вiдповiв вiн тихо.

Навратiл чує це, але не гнiвається. Його теж мучать сумнiви: "А й справдi, чи перескочить ракета через сотню тисяч?".

Бурхливу радiсть пiсля кожного наступного повiдомлення виявляє тiльки академiк Шайнер. Вiн навiть пробує жартувати в цiй напруженiй обстановцi. Але його жарти не зустрiчають вiдгуку.

***

А Северсон, не пiдозрюючи, що iсторична спроба вже розпочалась, тим часом нудьгує у великiй оранжереї Тiхського металургiйного комбiнату. Завiдувач лiкарнею наказав обладнати йому чудесний куточок серед тропiчних рослин,- з ручним крiслом, бiблiотечкою, письмовим столом, тахтою та телевiзором. Тут красиво й затишно, але сьогоднi пацiєнтовi якось не по собi.

Вiн думає про минуле й про сучасне.

"Я живу у величну епоху...
– каже вiн сам до себе.
– Вiйни зникли назавжди, але боротьба людства проти природи якраз сягає своєї вершини... Час летить, i незабаром цi славетнi роки збiжать у минуле, як i незабутнi подорожi з Амундсеном... Я повинен їх якось затримати... Почну писати щоденник".

Хiд його думок уриває Алена, що бурею вривається в оранжерею:

– Лайфе, любий!
– кричить вона, насилу переводячи дух.
– Ракета досягла швидкостi сто двадцять тисяч кiлометрiв на секунду! Швидкiсть дедалi зростає... Лайфе, ми виграли!

Северсон зробив крок назустрiч дiвчинi, мiцно взяв її за обидвi руки:

– Аленко, я хочу пiти туди.

– Ходiмте, Лайфе, ходiмте! Це справдi для вас буде потрiбно.

Коли вони зайшли до бункера бiля стартового майданчика, електроннi покажчики швидкостi ракети показували сто сорок п'ять тисяч кiлометрiв на секунду.

– Ура!
– вигукнув Шайнер.
– Це - швидкiсть, з якою вже можна вирушати в путь!

Тепер його пiдтримали й iншi. Перемога була беззаперечна. Полiт до iншої зоряної системи з неймовiрної фантастики перетворювався на цiлком реальну рiч.

Академiк Ватсон довго сидiв мовчки, потiм пiдiйшов до Навратiла:

– Я радий, що помилявся...
– сказав вiн тихо.
– Якщо ракета досягне запланованих вами ста п'ятдесяти тисяч, я охоче вiзьму участь в експедицiї на Проксиму.

Навратiл глянув на нього здивовано:

– Ви це кажете серйозно?.. Ви, принциповий противник мого проекту?!

– Так. Ось вам моя рука! Я б хотiв на власнi очi побачити, як виглядають отi вашi квакаючi люди.

– О, перший доброволець!
– iронiчно посмiхнувся академiк Хотенков. Чи усвiдомлюєте ви, яким рискованим буде цей полiт?

– Можливо, я усвiдомлюю це краще, нiж академiк Навратiл. Саме тому й хочу взяти участь в польотi.

Хотенков повiльно похитав головою й подумав: "Вiн ще вiдмовиться вiд своїх слiв або ж сподiвається, що ракета отих ста п'ятдесяти тисяч кiлометрiв не досягне".

Коли iндикатори показали швидкiсть сто сорок дев'ять тисяч кiлометрiв на секунду, Ватсон ледь помiтно зблiд. Вiн напружено стежив за екранами апарата i мовчав.

Збiгала хвилина по хвилинi, минула година, а швидкiсть не пiдвищувалась. Сигнали не замовкали; вони повторювались через довгi промiжки часу, але iнтервали вже не збiльшувались.

– Мабуть, ракета вичерпала все пальне...
– з досадою сказав Навратiл.

– В такому разi можна вважати, що спробу закiнчено...
– академiк Хотенков пiдвiвся i потиснув руку Навратiлу.
– Закiнчено з дуже хорошим результатом. Дозвольте менi ознайомити президiю Академiї з експериментальними даними i запропонувати, щоб було дано наказ розпочинати побудову мiжзоряного корабля.

– Одночасно повiдомте, що я добровiльно зголошуюсь бути членом екiпажу цього корабля!
– попросив академiк Шайнер i глянув скоса на Ватсона.
– Отi тисяча кiлометрiв, яких не вистачає до ста п'ятдесяти, мене не зможуть зупинити.

Ватсон здригнувся:

– Зачекайте! Я ще не сказав, що вони зупинять мене. Я наполягаю на своїй заявi: я теж хочу взяти участь у польотi!

Сидячи в куточку, Северсон мовчки спостерiгав за вченими. Йому було сумно й тоскно; його також вабила мандрiвка в далекi зорянi свiти, але можливiсть такої подорожi виключалась. На Проксиму Центавра його нiхто не вiзьме.

Роздiл XXI

Праплемiнник

(З щоденника Северсона)

15 листопада. Скiльки несподiваних змiн за один-единий мiсяць! За весь цей час я не брав пера в руки, хоч i обiцяв собi, що всi подiї буду записувати щодня. Мене не виправдовує навала роботи; просто я все ще непослiдовний,- нема чого дурити самого себе.

Хоч кожну вiльну хвилину я вiддаю навчанню, в моїх знаннях ще й досi зустрiчаються величезнi прогалини. Мене тiшить тiльки те, що я вже позбувся страху перед завтрашнiм днем i, лягаючи спати, не боюсь прокинутись вранцi серед крижаної пустелi Арктики.

Погода стоїть чудова, здається, що осiнь триватиме тут до весни. Прага подобається менi дедалi бiльше.

Деталi мiжзоряного корабля вже виготовляються на багатьох заводах свiту. Протягом минулого тижня зголосилися взяти участь в експедицiї на Проксиму вiсiм учених: керiвник астронавтичного вiддiлу Всесвiтньої Академiї Хотенков, академiки Цаген i Чан-су, Надiя Молодiнова, диспетчер атомної електростанцiї, де працює Зайцев; Мак-Гардi з американської академiї, Мадараш - з угорської; Вроцлавський з Варшавського унiверситету та Грубер з астронавтичного iнституту в Берлiнi.

Останнiм часом Алена поводиться дуже дивно. Побоююсь, що вона приховує щось вiд мене. Чи не хоче вона записатись також?

28 листопада. Моє передчуття, на жаль, справдилось. Навратiл прохопився пiд час нашої останньої бесiди, що з ним полетить i Алена. Отже, днi нашої дружби вже злiчено. Старт "Променя" розлучить нас. На сiмнадцять рокiв? Назавжди?.. Я був би радий вiдговорити її вiд цiєї подорожi, але не наважуюсь. Боюсь за неї, а при цьому знаю, яке значення матиме для неї ця подорож. Вона зi мною розлучиться, як з добрим приятелем. А я?

3 грудня. Пiд час вечiрньої прогулянки Алена призналася, що хоче летiти з Навратiлом. Не говорила, мовляв, менi досi лише тому, що ще не мала твердого рiшення. Я намагався прикидатися веселим, але жарти мої звучали якось вимушено. Сподiваюсь, що вона цього не помiтила. Вчора вона полетiла на Мiсяць.

31 грудня. Зараз повернувся з новорiчної вечiрки. Не дочекався й пiвночi. Менi було сумно. Алена все ще на Мiсяцi. Обiцяла, що повернеться до кiнця року - i не додержала слова. Звичайно, це не її провина, а все ж менi неприємно. Чи, можливо, її затримав Краус з Тiхського металургiйного?.. Вiн далеко привабливiший, нiж я...