Чтение онлайн

– Отже, ви теж припускаєте, що ракета вибухнула пiд впливом надмiрної швидкостi?
– стурбовано запитав Навратiл.

– Звичайно, нi. Навпаки, я переконаний, що ваш проект нас не пiдведе.

Навратiл гiрко посмiхнувся:

– А от пiдвiв, та ще й у найважливiшому пунктi. Якщо не можна досягнути швидкостi понад вiсiмдесят тисяч кiлометрiв на секунду, значить, увесь мiй проект нездiйсненний. Незважаючи на те, що нам вдалося продовжити людське життя, вирушати в космiчну подорож, яка триватиме двадцять рокiв, немислимо.

– Не втрачайте надiї. Завдяки моїй передбачливостi ми маємо змогу повторити дослiд!
– пожартував Шайнер, намагаючись пiдбадьорити приятеля.

– А якщо не перейдемо через отi вiсiмдесят тисяч?

– Значить, спробу завоювати сусiдню сонячну систему пересунемо трошки в майбутнє. А натомiсть - вирушимо в бiй у iншому напрямку. Недослiдженого перед нами ще багато.

***

До однiєї з дослiдницьких лабораторiй пiдземного металургiйного заводу в кратерi Тiхо зайшов чоловiк у бiлому халатi, обвiв поглядом заваленi приладами столи i, хоч нiкого не побачив, дуже тихо запитав:

– Дiтрiхсон, ви тут?

– Так, тут i чекаю на вас, - раптом з'явився серед апаратiв високий стрункий чоловiк з трохи вiдстовбурченими вухами й густими бровами.

– Побоююсь, що ми зайшли надто далеко. Ми могли б змусити Фаухера мовчати й iншим способом.

– Невже їм вдалось повернути його до життя?
– злякано запитав Дiтрiхсон.

– Нi, але трапилось ще гiрше. При детальному дослiдженнi виявлено, що скафандр був пошкоджений ще до того, як Фаухер вирушив у путь. Якби вiн загинув зразу бiля валу кратера, в цьому не було б нiчого дивного. На жаль, костюм розiрвався пiзнiше, анiж ми припускали, i тепер нiхто не може збагнути, чого Фаухера понесло в гори... Нам загрожує небезпека, що схованку буде виявлено: Чан-су наполягає, щоб скелi, де загинув Фаухер, були обшуканi якнайпильнiше.

– Треба якомога швидше завалити вхiд до схованки. Схiдний бiк валу тепер в тiнi, так що ми доберемось туди непомiтно. Прожекторiв можна не вмикати: цiлком вистачить вiдбитого свiтла з протилежного валу... їдьмо негайно!

– Якщо хочете, - їдьте, але без мене!
– рiшуче сказав вiдвiдувач.
– Я не хочу скiнчити так, як Фаухер.

– Обережнiше, приятелю! Ви якраз i йдете його шляхом... Чи не погрожуєте ви зрадою?
– глузливо запитав Дiтрiхсон.

– Нi, я не донощик. Але весь наш план оволодiти невiдомою планетою вважаю безглуздям. Я скоре примирюсь з тим, що ми вже нiколи не досягнемо могутностi наших батькiв. Добре вам говорити: "Divide et impera!" "Подiляй i володарюй" - але це вже не так легко робиться, як нам хотiлося б.

– Бачу, що ви незабаром вийдете з гри, боягузе!
– прошипiв Дiтрiхсон i одвернувся.

Роздiл XX

Друга

спроба

Стан здоров'я Северсона настiльки полiпшився, що хворий уже без особливих зусиль пересувався по лiкарнi, але, незважаючи на це, йому влаштували iрунтовний медичний огляд за участю Наташi Орлової, що спецiально задля цього прилетiла з Москви на Мiсяць.

– Все гаразд!
– запевняла вона Алену Свозилову, яка все ще тремтiла за життя Северсона.
– Вiн просто перехвилювався, тому й стався припадок.

– А може, на нього несприятливо вплинули незвичнi умови життя на Мiсяцi?

– Гадаю, що нi. Скафандри прекрасно дотримують потрiбну температуру, не пропускають космiчних променiв. З цього боку йому не загрожує нiякої небезпеки, навiть коли зважати на те, що його органiзм чутливiший за нашi.

Алена палко стиснула руку Орловiй. Та посмiхнулась. її очi говорили: "Розумiю, розумiю!".

– I все ж я тепер його не вiдпущу вiд себе й на крок! Прибувши на Мiсяць, академiк Навратiл марно шукав Алену i в обсерваторiях, i на металургiйному заводi. Аж через кiлька годин вiн знайшов її в оранжереї. Вона гуляла з Северсоном серед пишних, химерних рослин, виведених у середовищi з вшестеро меншою силою тяжiння.

– Бачу, що ви хворобам не скоряєтесь!
– привiтав Северсона Навратiл.

– А це тому, - пожартував Северсон, - що я хочу взяти участь у випробуваннi ракети. Дозволите?

Навратiл почухав потилицю:

– Ой друже, вирiшальне слово мають лiкарi. Запитайте Наташу. Я особисто нiчого не маю проти, але попереджаю заздалегiдь: багато надiй на спробу не покладайте.

– Чому?
– здивувався Северсон.

Алена, стоячи за його спиною, щосили моргала академiковi, щоб той не продовжував розмову.

– А тому, щоб ви не розчарувались при можливiй невдачi.

Наташа Орлова, звiсно, заборонила Северсону навiть думати про експериментальну ракету. Пацiєнт, мовляв, ще потребує повного спокою; пацiєнт буде хвилюватись, отже, хай собi лежить та чекає, поки спроба закiнчиться, а тодi йому все розкажуть.

Як не сперечався Северсон, йому довелося скоритись.

***

Експериментальна ракета академiка Навратiла готова до старту.

Представники президiї Всесвiтньої Академiї наук сидять бiля приймачiв у примiщеннi поблизу стартової естакади. Ватсон, поглядаючи на металеву сигару, яка зараз помчить у темний Всесвiт, iронiчно посмiхається.

– Старт!
– розрiзає напружену тишу голос Навратiла.

Червоне полум'я на естакадi; ракета, що зникає в неозорiй далинi, - це вже багатократно бачена, цiлком прозаїчна картина. I все ж сьогоднi кожен стежить за нею напружено, з хвилюванням. Очi ще довго не можуть вiдiрватись вiд того мiсця, де розпливається останнiй слiд мiжзоряного мандрiвника, який нiколи не повернеться назад.

Перiодичнi сигнали радiопередавача ракети монотонно вiдбивають час, як метроном. Тiльки дуже чутливе вухо розрiзнить збiльшення iнтервалiв мiж окремими звуками.

Ватсон витягає з кишенi записну книжку i спокiйно читає свої зазначки. Швидкiсть - мiзерна, якихось там кiлькасот кiлометрiв на секунду; те, що вiдбувається навколо, його ще не цiкавить.

Складнi апарати точно вимiрюють збiльшення iнтервалiв мiж сигналами i з тихим шерехом перераховують їх на швидкiсть ракети.

Тридцять п'ять тисяч кiлометрiв на секунду...

Шiстдесят тисяч кiлометрiв на секунду...

Сiмдесят тисяч!

Ватсон починає скоса поглядати на циферблат покажчика.

Навратiл заплющує очi й прислухається, нiби побоюється, що ось-ось в далях Всесвiту пролунає оглушливий удар. На чолi в нього виступають холоднi перлинки поту.

Шайнер почуває себе приблизно так, як родич пацiєнта, покладеного на операцiйний стiл.

– Сiмдесят тисяч п'ятсот!..
– чується тремтячий голос оператора електронно-обчислювальної машини.

– Критична мить...
– шепоче академiк Шайнер, стискаючи руку Навратiла.

– Вiсiмдесят тисяч!

Всi пiдводяться з крiсел.