Чтение онлайн

«Ви маєте рацію, шановний Володимире Івановичу, - шанобливо відповів академіку Міністр.
– Може й добре, що я сприймаю це лише зараз, бо відкрийся мені все не в тонкому, а у грубому світі, то мав би інформаційний невроз, прагнення полинути у віртуальну реальність і там залишитися».

Нові враження сповнювали душу Міністра незвіданим.

Варто було залетіти до щільніших прошарків астрального світу, як починав почуватися автором усієї світової поезії, малярства і різних там філософій. Як уже встиг йому сказати, щойно вони здибалися, Лєнін Володимир Ілліч: «Комуністом можна стати лише тоді, коли збагатиш свою пам’ять знанням усіх тих багатств, що їх виробило людство». Вчора, наприклад, Міністр створив такі рядки:

Я музу кличу не такую:

Веселу, гарну, молодую,

Старих нехай брика Пегас А красивий Іван Котляревський тільки красиво посміхнувся Міністрові і повчально додав:

Де общеє добро в упадку,

Забудь отця, забудь і матку,

Лети повинність ісправлять.

Щоправда, до сороковин по смерті сила звички і цікавість до справ людських поки що переважала в Міністрові поклик Усесвіту. Отож райдужна бульбашка - душа Міністрової душі - стрімко летіла на обійстя до Люмбаґа і, наблизившись, стишила політ. Замилувалася вишуканим живописним вирішенням картини: соковита, всіх вальорів зеленого, оаза саду, гра сонячних променів, карнавал квітів, яскраві білі, червоні, сині плями одягу людей, палевий метушливий клубок собаки. «Арфами, арфами… Йде весна запашна, квітами, перлами закосичена», - у захваті загукав Міністр і знову не злякався, що заговорив віршовано. Моцартова «Маленька нічна серенада» доспівала останній акорд.

–  Що за нудоту крутить Толік?
– штовхнула ліктем Занадтого Лідка.
– Як у філармонії.

«Льоха», - обізвався подумки Занадтий. Убійництво на шосе пробило в біополі Занадтого діру, туди зі свистом витягувало все, і насамперед чомусь - почуття до Лідки. Як обрубало. Отак прокинувся Занадтий, побачив голе, тлусте, мов подушка, Лідчине плече, жирну шию з пітнявими кучериками, зачув звичне пухкання. Вона й спала несамовито, як усе, що робила. Вуста щільно стулені, лише у кутику видих пробивав верхню губу паровозним чух-пух-бух. Подивувався, як це й досі не задушив її. Де були двадцять літ його очі, де були двадцять літ його вуха, де була двадцять літ його голова? Куди поділася дебела, але струнка і поставна дівчина з палкими синіми очима і ніжним пушком над примхливою верхньою губою, обличчя якої не потребувало косметики для професіоналів? Дівчина, яку він нестримно забажав з банального першого погляду, і яка не одурила його чоловічих сподівань. «Пара-цвай», - сказала тоді Семклита. «Дивно, - подумав Занадтий, - я не пам’ятаю нічого з тих двадцяти літ. Окрім ліжка». Що Лідка робила, де працювала, про що розмовляли і чи розмовляли взагалі? Мамко, льолю!
– це все, що залишилося?» І хазяйкою Лідка виявилася такою собі. Харчі зазвичай варила бездушні, столовські, безнадійні, а на ювілеї і різні збіговиська, до яких був охочий Занадтий, завжди кликала подругу, ставну красуню, кулінарного ґенія. Тамара вичворювала Занадтим не святковий стіл, а поему, симфонію, ораторію: зір втішався живописом вигадливо прикрашених страв, нюх раював, вдихаючи аромати печеного, вареного, смаженого, про смак прозою говорити взагалі не випадало.

Лідка ж нікому не зізнавалася про авторство Тамари, записувала всі компліменти на своє конто, втішалася чужою славою фантастичної куховарки. Злодюга, через соломину не переступить.

Пристрасть, жага, хіть тіла до тіла, як сніг, накриває все, й квітники, й смітники. Вибілює, прикрашає, примушує крижані кристали вигравати під сонцем мільйонами гострих діамантових спалахів. Але настає невмолимо-весняний ранок, визирає сонце, сніг чорніє, стає схожим на дуплистий ніс п’яниці, підтікає і щезає, відкриваючи погляду те, на що впав колись. Або квітники, або смітники. Занадтому не поталанило. Лідка для нього на квітник не спромоглася.

–  Розплющуйте очі, стуляйте роти. Прошу ще раз зазнайомитися. Ця неземна жінка - моя сусідка на ім’я Тіна.
– І тім’ячко під поріділим волоссям, і вже помітне апетитне черевце, обтягнуте адідасом, все, все випромінювало приязнь у щасливого і вдоволеного Толіка.

–  Якби я мав до всіх своїх чеснот ще й зріст, я б… Втім, не дарма помічено, що удатні чоловіки всі були невисокі.

Македонський, Лєнін, Наполеон, Кравчук, Плющ, Кучма. І Тіночка це обов’язково зрозуміє. Справжні мужчини не вивищуються над жінкою, а мостяться до її п’єдесталу.

«Зустрічаються двоє. «Боже, як ти виріс», - каже один. «Це я просто на свій гаманець став», - відповідає другий», - Толік, не вгаваючи, підвів Тіну до Занадтого, кишкнув Льоньку-ґенерала, вивільнив вербовий окоренок і всадовив гостю.

–  До речі, Занадтий, я тебе викликаю на дуель. Тіночка ні за що не хотіла йти до нас, бо саме працювала. Вона - малярка. І талановита, як Мікеланджело. Як Андрій Рубльов.

Але я сказав, що тут будеш ти, і вона чомусь одразу погодилась. Цікаво, чому? Автопсія покаже. Ну от, любі мої…

–  Кицюні, - хором відгукнулися гості.

–  Любі мої кицюні, прошу налити. Перш ніж презентувати новий алкогольний шедевр Нашого превосходительства, у якого відкрився справжній талант винороба, я хочу знову почастувати вас ще однією фірмовою стравою. Старі друзі знають, а нові дізнаються, що Вашик - самородок, поетпримітивіст. Вершина його творчости на сьогодні подається на ваш розгляд. Вашик хоче надіслати його до Москви Путіну, бо досі вважає, що ми в «нєрушимому і свободному».

–  Гімн ракетних військ стратегічного призначення, - урочисто оголосив Вашик і по павзі проспівав речитативом:

(Дальше идет мат),

Толік, втираючі сльози сміху, продовжив конферанс.

–  Вашик сам дав назву своєму новому алкогольному шедеврові - «Пекельна смола, або Аромати раю». Не розпитуйте рецепту, - не викаже під тортурами. Зазначу лише, що основний інґредієнт - перець чілі, бо його смак не приховаєш.

Ваше превосходительство, прошу.

Урочистий Вашик обніс гостей скляною бунькою з рубіновим напоєм.

–  Ситуація під контролем, шефе, - доповів, витрусивши останні краплини з буньки до чарки хазяїна.
– У всіх холодна голова, чисті руки і гаряче серце. Можна починати.

–  Отже, свисток, м’яч подається на кутовий, удар - го-оол!

–  Слухай, кицюню, а звідки ти цю русалку знаєш?
– просичала Лідка, коли гамір за столом набув звичних алкогольних децибелів.

Занадтий не відповів, бо у Орка Кочубея в руках з’явилася гітара і тенькнула, вимагаючи уваги.

–  Вашиків приклад надихнув і мене, - оголосив Кочубей і заспівав, копіюючи відомого естрадника: «Давай скарєє, брат, налєй, за адвака-а-тав і врачєй». Тіна, яка сиділа байдужою за своєю склянкою з мінералкою, намацала в кишені джинсової курточки пачку «Пьєра Кардена» і підвелася з-за столу.

–  Я з вами, - Занадтий, на ходу видобував запальничку й сиґарети.

–  Ти ж не куриш, - щиро здивувалася Лідка.

–  Ви що, не любите Кричевського?
– образився Кочубей.

–  Це не про мене.

–  А що про вас?

Тіна повагалася. Якусь хвилину.

–  Дайте гітару, - попросила - наказала.

Гітара пішла по руках, вмостилася у Тіни на коліні.