Чтение онлайн

–  Болтяра в томаті! Це ж та зірка, що прийшла на ювілей з Володькою Л###уковичем. Мене ще здивували її руки. Вона - малярка? Боже, з такими обличчям і орґанізмом скніти над іконами! Вона що - кілі-кілі?

–  Вона - шпага з дамаської криці. Ще й розумна. Навіть занадто, як для Вальки з Тихих Вод.

–  Кицюню, ця розумниця, здається, піднесла тобі гарбузика? Ге? Це не фатально. Коли харчі дорожчають, жінки дешевшають. Сусідка, кажеш? Вашик, Вашик, - Люмбаґо загукав у вікно, тоді схаменувся.
– От бовдур, треба самому.

У вікні намалювалося серйозне Його превосходительство.

–  Юстас Алєксу, - сказав він.
– Орест Дмитрович Кочубей навідалися, з родиною і псом.

–  Обслужи, обігрій, зараз буду.

–  Толіку, даруй. Ти мовчиш і робиш незнайомий колір обличчя. Вже кілька днів по пригоді…

–  Хтось щось?

–  В тім-то й річ, що ніхто й нічого. Але ж воно не розсмокчеться. І ще. Кого… я? Хто він? Ти маєш знати.

–  Анатолій Люмбаґо-Романов не знає лише того, чого не хоче знати. Але й це він повинен знати, щоб знати, чого він не хоче знати. Я не надто складно висловлююсь?

До кімнати зазирнула Мадам. Толік, не змінюючи тону, змінив тему.

–  До речі, кицюню, я ще раз хочу вдосконалити свою візитівку. Як тобі такий варіант - Романів-Люмбаґо?

Політично, філолоґічно і зрештою патріотично.

Мадам зникла у дворі, поспішила на закличний вигук котрогось з гостей.

–  А збив ти, кицюню, такого собі Балабуху Петра Ільковича, жителя села Тихі Води. Тридцяти восьми років, робітника радгоспу, одруженого, батька двох синів-близнюків тринадцяти років…

Кінець світу. Все, Занадтий, зе енд. Життя повинно бути життішим! Без тебе.

–  Експертиза встановила, що хлоп напередодні добряче зловживнув. На ранок виявлено півтора промілє алкоголю, отож увечері було два-три. П’яний, як чіп, тобто вдрабодан.

Покійник рідко просихав, тверезого стану не полюбляв і успішно з ним боровся…

До Занадтого інформація кепсько доходила. Головне сказане. Він - злочинець і його дістануть.
– … от і виглядало б, що ти невинний.

Занадтий не зрозумів - Тобі треба випити і розслабитися, - сказав Толік, - що ми зараз і зробимо. Кажу: от і виглядало б, що ти невинний.

Бо жертва сама грубо порушила правила руху, перебуваючи у стані вторинного сп’яніння. Якби не «але». Найнеприємніша частина мови, яка усім псує життя. Але аутопсія показала…

–  Хто показав?

–  Аутопсія, тобто розтин. Показала, що черепно-мозкова травма отого Балабухи могла статися лише за умови, що він спершу вдарився головою об машину, а тоді впав на бордюр зі швидкістю набагато вищою за швидкість падіння тіла лише під впливом, сказати б, земного тяжіння. Тобто ти припечатав його за значного перевищення швидкости.

–  Тобто?
– тупо перепитав Занадтий.

–  Тобто. Нещасний випадок і смерть Балабухи спричинені водієм легкового авта марки «жигулі» темно-синього кольору або чорного - свідчення розходяться. У номері машини була двійка і трійка. На крилі транспортного засобу повинні залишитися характерні сліди. Де машина?

–  У гаражі. А хто свідки?

–  Двоє. Одна жінка бачила з-за свого паркану, а друга переходила шосе метрів за двісті. Не второпаю, чому ти сидиш з похоронним виразом? Все склалося не найгіршим чином.
– ???

–  Покійний міг бути тверезим - раз, зіткнення могло статися вдень, коли на трасі повно люду, який радо перетворився б на свідків, особливо, дізнавшись, що можна прищучити багатого й відомого - два. Ти сидиш, у мене за бетонним муром і за моєю широкою спиною - три. Жодних сумнівів! Чую голос Льоньки-ґенерала. Маю стратеґічний план, деталі - листовно.

До кімнати знову зазирнула Мадам. Докірливо хитнула головою.

–  Йдемо, кицюню, йдемо. Уяви собі, цю ікону намалювала наша сусідка.

Коли всі нарешті вмостилися у ресторані «Офсайд» на вербових окоренках за дубовим столом, виявилося, що зник хазяїн.

–  Щойно був, - розвела руками Мадам.
– Ніхто нікого не чекає. Те, що робитимемо до з’яви екс-ювіляра, називається аперитив.

Гості ініціативно потягнулися до пляшок, до вишукано простих високих склянок і маленьких чарочок.

–  Бублик, голос!
– скомандував розкішному пещеному голоспинному і кошлатоногому американському кокерспанієлю Орест Кочубей.

Бублик радісно зайшовся дзвінким гавкотом, заглушуючи неконкурентоздатного у цьому випадку Моцарта. Райдужна бульбашка-Міністр образився за Вольфґанґа Амадея, вибачився перед ним за земляків і порадив вічно живому не зважати на дурні вихватки просто живих.

В астральному світі теж усе підкорялося закономірностям та ієрархії. Якби довелося Міністрові відповідати на дурні запитання, як там, мовляв, на небесах, то відповів би коротко: завізно. Досі Петькові Балабусі й на гадку не спадало, скільки поколінь, від Адама з Євою, віджили своє, аби, вдосконалюючись у століттях, явити світові його, Міністра. І всі. Всі. Всі до одного. Померли. Лише приєднавшись до мільйонів, мільярдів, трильйонів, квадрильйонів та решти квінтильйонів душ, для зручності спресованих у райдужні бульбашки завбільшки з атом кожна, як ото в комп’ютерному архіваторі, Міністр ще й ще раз подивувався таланту Творця - орґанізатора цього огрому й хаосу в струнку систему. Де кожна душа, залежно від заслуг, мала свою орбіту й свою швидкість, свій графік просування до вищих шарів на переплавку і свої обмеження до Пізнання.

Проблеми виникали й тут. Тоді небеса тьмяніли, прикриваючи надземні розбірки товстими ватяними хмарами, бухкав грім, ляскали блискавки, лилися потоки дощових сліз. А по грозі небесне перемир’я пахло озоном. Міністр поки що одержав лише середній ступінь доступу до Безмежного Пізнання. Бо не мав надміцної оболонки доброчесности, безгрішности, або ґеніальности, яка деґентропує плазмовий згусток енерґії - душу, і тим одразу робить її вічною і безсмертною.

Доки світила над Землею комета Хелейопса, сумовитий Янгол мав час і мав натхнення гаразд підготуватися до подання Кандидатури. Він тримав обрану грішну міністрову душу на енерґетичному ланцюжку, дозволяючи їй вільні еволюції у надземних шарах, спостерігаючи чи надається ця душа до розвою. Залітаючи у новому просторі існування до ноосфери, Міністр почувався спочатку не дуже впевнено.

Тисячолітньої витримки коктейль з розумових еманацій людства був для нього ще заміцним, але вже привабливим.

«Так ось чим, виявляється, займалися всі, поки я там, у Тихих Водах, пиячив, як останній козел, - думала бульбашкаМіністр.
– Чому ж я там відвертався від усього розумного, доброго, вічного, а тепер так радо сприймаю його?»

«Це відбувається тому, - пояснив Міністрові вчора академік Вернадський, - що людство живе у психозойську еру і повинно втямити, що все-все навкруги має душу. І ваша, Петре, душа зараз може вільно, без перешкод, сприймати душу світу».