Чтение онлайн

Янгол замилувався. Якщо сприймуть в Канцелярії пропозицію Півториголови, він, Янгол, візьме заслужену відпустку хоч на день, і приземлиться, аби натішитися видовищем Комети ще й з Землі. «Цікаво, - подумав Янгол, - а чому це в моїх Тихих Водах Хелейопса висить у всіх дворах над нужниками?».

Відмінна якість за меншу ціну.

Два в одному.

Навіщо купувати дорожче!

Сказати, що Занадтий повернув на знайому трасу до маєтку Люмбаґа з важким серцем - банальність. Дорого б віддав, аби відкрутити тиждень назад і їхати тоді, коли життя тріпотіло в руці впійманим у небі буслом. Спізнав, бач, чоловік, що сам лише погляд на знайомий краєвид, буває, викликає позов до блювання, як у вагітної жінки. Вікендна траса повна-повнісінька. Шурують туди-сюди автобуси, вантажівки, бензовози, молоковози. Розчепірившись на все шосе, як павуки, поволі трюхикають з ремонту комбайни. А найбільше закордонних авт, що стали нашими, сметанка світових технологій. Не наших. І що їх більшає, то гучніше преса торохкотить про зростання злиднів.

Лідка не вгаває ні на мить. Писклявий голос не дає зосередитись. Вона радіє успіхам свого мінусового бодібілдінґа і солодко уявляє собі, як плескатиме в долоні мадам Броварі…

–  А там жінки ще будуть?

–  Будуть. … та інші жінки, забачивши її такою стрункою. А вона поділиться з ними досвідом, порекомендує їх Віталію Костянтиновичу, він, такий лапочка, геть усе чисто в жіночих проблемах розуміє. Як подружка.

–  Гарна подружка за такі гроші.

–  Ти нестерпний. Слова не скажи. Одразу хамство.

–  Стули пельку.

Лідка автоматично заплакала. Як лялька, коли натиснути на живіт.

–  Ще бракувало. Даю дві хвилини. Оно зупинка, поїдеш додому автобусом. Скажу, ти ще в лікарні.

Дружина так само автоматично вщухла, видобула з сумки причандали. Заходилася ліквідовувати на обличчі наслідки.

Здоровий глузд у неї не зник з втраченими кілограмами. Занадтого зараз не варто дратувати, бо якраз вимкнув запобіжники. «Нічо, ще прийде коза до воза та й скаже ме-кеке». Гемоглобін знову заграв на щоках, Лідка кілька разів треновано стулила губи і випнула їх курячою гузкою, відновлюючи інтенсивність кольору без додаткового фарбування - Макс Фактор, косметика для професіоналів.

Вирішила в суперечку не встрягати, а відтягнутися на повний зріст у Толіка Люмбаґа.

Ось він, той паскудний поворот, той паскудний бетонний бордюр. Саме тут іронічна доля звела докупи модерний рекламний біґборд на високій палі з гаслом його партії «Життя повинно бути життішим!» і невеликий алюмінієвий хрест з паперовими квітами на ньому.

–  Ой, диви, когось тут збило, - Лідка, знову вся в моменті, мало з вікна не вискочила.

Занадтий гальмонув. Лідку кинуло вперед і назад, на сидіння. Вона розтулила рота для критичного зауваження, та обличчя чоловіка підказало заткнутися. Занадтий додав газу. Оговтався. Чого тікає? Тоді був на іншій машині, в іншому одязі, з вусами. Ідентифікувати несила, коли й бачили. Хіба що собака. А вона мовчатиме. Він їй життя врятував.

Люмбаґи виділися здалеку. Чотириповерховий красень з німецької фігурної цегли під червоною черепицею. Вигадлива архітектура з балкончиками й вежками, обернений на схід солярій з полотняними тентами парасолів і темнозеленою облямівкою з якоїсь екзотичної ліани. Толік жив смачно. Вилизане подвір’я, ретельно дібрані ранні квіти, дизайнерські альтанки - під шатром соковитої зелені дикого винограду, у невагомо-колючому ореолі в’юнкої троянди.

Тенісний корт на місці колишнього селянського городу обнесений від стороннього погляду високим бетоном. Невеличкий басейн, в якому не спортивні рекорди встановлювати, а залюбки хлюпатися в спеку. Дерев’яний павільйон літнього харчоблоку, який Толік називав рестораном «Офсайд» (спершу надумав був назвати в стилі ретро «Бюро па закускє і випівкє», прикрасити портретами членів політбюро, вимпелами «Кращий за професією», «Зразкове робоче місце», «Єслі тєбє камсамолєц імя, імя крєпі дєламі сваімі» тощо, а як стало це попсовою модою, - передумав).

«Не правий Леонід Буряк, - подумав Занадтий, - коли каже, буцім у футбол грають не гроші, а люди. Гроші, любий Льоню, грають не тільки у футбол, вони грають у Супергру, набагато складнішу, цікавішу, доленоснішу. Життям називається. І завжди, завваж, завжди виграють. Навіть, коли порушують правила і, як Марадона на мондіалі, забивають гол рукою… Треба запам’ятати цей пасаж і принагідно використати у тості. Тільки треба додати, що Толік завжди грає за правилами, себто за законом. Бо Люмбаґо не любить натяків. А те, що вміє клієнтуру добирати, то звиняйте. Як відказав Гаррі Каспаров журналістам, цитувальникам крику душі люмпена, мовляв, Каспаров купається в грошах, а у нас на водку нє хватаєт: «Хто вам усім заважає так само купатися в грошах? Починайте з п’ятирічного віку сушити мізки над Є-2 - Є-4, ставайте чемпіонами світу, і гайда».

Чекали на гостей-забар. Жінки, перецілувавшись, цвенькали про своє («Ти уявляєш собі, вона сидить, як гвоздика. Вся нафарбована, напарфумлена, чекає. А він не прийшов і не подзвонив»). Хлопці, поручкавшись, заходилися розслаблятися, по-західньому пригублюючи чарки. Скрізь заклопотано снував Толіків управитель маєтку Його превосходительство Мочілов, або по-домашньому Вашик. Вбраний, на відміну від джинсово-кросівочних гостей, у неприступний костюм-трійку й крохмальну сорочку з метеликом, Вашик тримав під контролем гострого погляду все збіговисько. Прохання і доручення від гостей сприймав і виконував лише у ретранслюванні Люмбаґа.

Над обійстям линув Моцарт. Оце: пара-бам, пара-бам, пара-бам-бам, пара-бам, пара-бам, пара-бам. Чистий, прозорий, безтурботний і залюблений у свою надземність жайвір.

Пара-бам, пара-бам, пара-бам-бам. Нібито розірвався разок перлів над бездоганністю ермітажного паркету.

–  Кицюню, ходімо покажу щось, доки немає Кочубея.

Толік завів Занадтого до кімнати. На стільцях, на канапі, на столі, на фотелях і долівці розкошували сервізи, кухонні комбайни, дорогущі парфумні набори, два телевізори «Соні» і «Панасонік», мисливська інкрустована рушниця, колекційна шабля, манюні ювелірні коробочки.

–  Я дібра, як ти кажеш, не ціную, ти ж знаєш, - Люмбаґо байдуже ковзнув поглядом по філіалу універмагу.

Занадтий знав. Толік не брехав. До статків Люмбаґо ставився спокійно. Щоправда, відтоді, як їх надбав. Мав інше гобі. «Як я не відчуваю лікоть поруч, мене нудить зі страху і непевності. Я погано сплю, - коментував Люмбаґо.
– Знаєш, що в мене найтовще? Не гаманець. І не те, що ти, розпуснику, подумав. Записник з телефонами і адресами. І діловий щоденник з нотатками потреб усіх, на всі літери алфавіту. І я метушусь. Не назвеш мені жодного, кому б я не допоміг, не дістав, не влаштував, не попередив. Скажеш - а Гарікові Запорозькому? То він сам винен. І то я йому зробив камеру з краєвидом на озеро, а не на цементний завод. Дібра можна вкрасти, пошкодити, конфіскувати. Лікоть - ні. Перемагає - хто вкладає».

–  Дивись. Хто б це міг подарувати? Ні за ким з наших такого не помічав.

Люмбаґо розгорнув невеликий, розміром з книгу, згорток.

З-під цупкого брунатного паперу з’явилася ікона. Не стара, бо трохи ще тонко-тонко так пахла чимось лісовим. Живицею либонь? З ікони глядів юнак у червоному плащі, защібнутому під борлаком. Плащ важко, нерухомо, непорушно спадає на ліве плече, на лівицю, вкутує якраз половину постаті. Де б’ється серце. Правиця з аскетичним солдатським хрестом відкидає праву полу плаща за плече, виставляючи щось темно-бузкове, схоже на жилет. Бронежилет. З-під нього брудно-зеленим струменем випливає рукав.

Кольору хакі. Обличчя юнака безхмарне, навіть трохи усміхнене. Дивиться просто у вічі, не відпускає, не дає уникнути погляду. Над темними короткими кучериками бездоганно тонко сяє німб. Пообіч у стовпчик, літера над літерою, шикується напис: «Св.в. Юрій Перемож».

–  Що таке «се ве ве» і хіба є такий святий?

–  «Се ве ве» - це святий великомученик, а Юрій Переможець по-нашому, це Георгій Побідоносець по-їхньому. У травні його іменини. А подарувала цього спецназівця тобі твоя сусідка з вулиці Лугової, на ім’я Тіна Вовк.