Чтение онлайн

Саме тоді, як мала, виявивши неабияку заповзятливість, виймала хасі з чашки. Тонко вже впоралася із своєю порцією рису. Отож, побачивши заляпане рисом обличчя малої, вона вигукнула: «Ой мала, який жах! Ти ж лице рисом обляпала!» — і негайно заходилась його витирати. На те вона старша сестра. Спочатку Тонко витерла рис на носі малої. Стерла рис — і о, диво! — поклала собі в рот. Потім узялася до щік. Там рису було чимало: десь з двадцять рисинок. Тонко одну за одною зібрала всі рисинки й проковтнула, не зоставивши жодної на обличчі малої. Сунко, досі зайнята маринованою редькою, раптом вихопила з юшки шматок батату і поквапно запхала в рот. Вам, панове, мабуть, відомо, як нестерпно тримати в роті гарячий батат, щойно виловлений з юшки. Навіть дорослі за необережність можуть заплатити опіком. А що ж тоді казати про недосвідчену в обходженні з бататом Сунко? Вона, звісно, розгубилася і відразу виплюнула його на стіл. Кілька шматочків батату докотилися на близьку відстань до малої. Мала того й чекала — кинулась підбирати їх руками. Адже батат — її улюблена їжа.

Свідок цих подій, господар зосереджено вминав рис, запиваючи юшкою. Ось він уже взявся орудувати зубочисткою. Видно, має намір пустити виховання дочок на самоплив. Навіть якби всі троє стали куртизанками, і, запопавши коханців, утекли з дому, то й тоді господар спокійнісінько поглинатиме рис і запиватиме юшкою. Незугарна людина. А зрештою, що значить заповзятлива людина? Одурити, заманути в пастку ближнього, підставити ногу приятелеві, шантажувати, спіймати на слові невинних — ось на що вистачає тої заповзятливості. Навіть гімназисти йдуть тією дорогою, бо знають, що інакше не випливуть на поверхню. Через якесь непорозуміння вони гадають, що за свої вчинки (їх би слід соромитися!) виб’ються скоро в джентльмени. Які ж це заповзятливі люди? Та це ж горлорізи. Я-кіт японський, а отже, патріот Японії. Коли бачу таку заповзятливу людину, так і рука свербить затопити їй у пику. Поява кожного такого суб’єкта веде державу до загибелі. Такі учні — ганьба для школи, такі люди — ганьба для держави. Страшно й подумати, які вони дармоїди. На відміну від мене, кота, японцям не вистачає мужності визнати цю гірку правду. Який сором! Треба сказати, що порівняно з цими негідниками мій господар — людина високого класу. А це означає, що він безхарактерний і покірний, що він невдаха.

Так безпорадно закінчивши снідати, господар одягнув європейський костюм і, викликавши рикшу, поїхав у поліцейське управління Ніхондзуцумі. На питання господаря, де це Ніхондзуцумі, рикша загигикав. До того ж господар заходився пояснювати йому, що Ніхондзуцумі міститься в кварталі будинків розпусти Йосівара. Ото сміх!

Всупереч звичаю господар виїхав з дому на рикші, а господиня, нагодувавши дітей, заходилась квапити їх до садка: «Збирайтеся швидше, а то спізнитесь!» А діти й не думали збиратися. «Сьогодні нема занять»,- відповіли. «Як це так — нема? — сердилася господиня. — Хутко збирайтеся!» — «Нам учитель учора сказав, що сьогодні не буде уроків», — незворушно заявила найстарша. Господиня засумнівалася: «Що за мара?»- і взяла з полиці календар. Перегорнула кілька листків, дивиться — сьогоднішня дата виписана червоною фарбою, значить — свято. А господар, не знаючи про це, написав директорові школи про причину нез’явлення на роботу, і господиня, здається, вкинула листа в поштову скриньку. Тільки от не зовсім ясно, чи господар справді-таки нічого не знав, чи лише вдав, що не знає? Здивована таким відкриттям, господиня веліла дітям не пустувати, а сама, як завжди, взялася до шиття.

Десь з півгодини після того в домі панувала тиша, не сталося нічого, гідного моєї уваги. Та несподівано об’явилася дивна гостя. То була гімназистка років сімнадцяти-вісімнадцяти у бузковій спідничці і в черевичках на кривих каблуках. З кучмою волосся, закрученого в кільця, вона без дозволу пробралася в дім через задвіркові двері. Та панночка з чудовим іменем Юкіе доводиться господареві племінницею. Іноді в неділю вона навідується до нас, щоб добряче пересваритися з дядьком. Правда, обличчя в неї не таке привабливе, як ім’я. Таку фізіономію ви зустрінете на вулиці через кожних двісті метрів.

— Добридень, тітонько, — привіталась Юкіе, зайшовши в їдальню і сівши біля коробки з рукоділлям.

— Ого, так рано…

— Сьогодні велике свято, отож я вирішила прийти раніше. Вийшла з дому о пів на дев’яту.

— Прийшла у якійсь справі?

— Ні, просто дaвненько вас не бачила, от і заскочила на хвилину.

— Чого ж це на хвилину? Посидь, незабаром і дядько вернеться.

— Хіба дядечко кудись подався? Чого б це?

— Еге ж, сьогодні він поїхав у незвичайне місце. В поліцію. Правда, дивно? .

— З якої речі?

— Кажуть, злодія впіймали. Того, що нас весною обікрав.

— Значить, дядька викликали посвідчити? От тобі маєш! Не мала баба клопоту… .

— Та ні, хочуть віддати крадені речі. Вчора спеціально заходив поліцейський і сказав, щоб забрали.

— Он у чому справа! Інакше дядечко так рано не пішов би. Звичайно він у такий час ще спить.

– Іншого такого сплюха на світі не знайдеш… Тільки починаєш його будити, як він одразу бурчить і сердиться. От і сьогодні. Казав: обов’язково розбуди о сьомій. Гаразд, розбудила. Принаймні мені так здавалося. Та незабаром дивлюсь — аж він заліз з головою під укривало й голосу не подає. Знову буджу. А він мені з-під укривала знаєш, що сказав?… Що то за людина?

— Чого це він так хоче спати? Напевне, в нього неврастенія.

— Що?

— Справді, дядько з будь-якого приводу сердиться. Як це його на роботі ще держать?

— А він у школі тихий і смиренний.

— То вже зовсім погано. Він просто полохливий вередун.

— Чому?

— Вередун, та й усе. Хіба ні?

— Він не тільки сердиться. У нього все не так, як у людей. Хтось скаже «біле», він — «чорне», а на чорне обов’язково скаже «біле». Оце то впертий!

— Він сама впертість. Дядькові вона приносить насолоду. А ви, якщо хочете змусити його щось зробити, кажіть навпаки. Якось недавно дядечко купив мені парасольку. Я навмисне казала: «Не треба, не купуйте». А він мені: «Як це не треба?» — і купив.

— Ти чудово придумала! Я теж буду так робити.

— Тільки так. Ніколи не програєте.

— Недавно приходив страховий агент, радив застрахуватися. Чого тільки не казав, яких доводів не наводив, пояснював, яка то велика вигода, — цілісіньку гoдину втовкмачував. Але чоловік не піддався. Ти ж знаєш, що в нас нема заощаджень, троє дітей на шиї… Якби застрахувався, на душі було б спокійніше. Та йому байдуже.

— Атож, було б спокійніше. А раптом щось станеться, що тоді?… — Незважаючи на свої сімнадцять літ племінниця міркувала по-господарському.

— Дуже цікаво було слухати, як чоловік веде переговори з агентом. «Я, — каже, — не заперечую потреби страхуватися. Ця потреба, видно, викликала до життя вашу фірму. Але я, — каже, — не збираюсь умирати, тож навіщо мені страхуватися?» Бач, який впертий!

— Дядько?

— Еге ж. А тоді агент каже: «Звісно, якщо не збираєтесь умирати, то нема потреби страхуватися. Але ж людське життя лише здається тривким, а насправді воно може будь-коли обірватися. Ніхто не знає, коли смерть його настигне». А твій дядечко йому: «Я, — каже, — вирішив не помирати». Бач, яку нісенітницю молов…

— Вирішив чи не вирішив, усе одно помреш. От я вирішила скласти іспит, а провалилася.

– І страховий агент те ж саме казав: «Людина не розпоряджається своїм життям. Якби самим наміром можна було продовжити життя, то ніхто б не вмирав».

— Він має рацію.

— Авжеж, має. А от твій дядечко не розуміє, а тільки знай повторює: «Я, — каже, — ніколи не вмру. Клянусь, що не вмру!»

— Дивно, правда?

— Не просто дивно, а дуже дивно. Каже: ліпше відкладати гроші в банк, ніж платити страхові внески.

— У вас є заощадження?

— Звідки? Твоєму дядькові байдуже, що з нами буде, як він умре.

— От біда! І чого це він такий? Навіть серед його приятелів нема схожих на нього.

— Та й не може бути. Такого із свічкою у білий день не знайдеш. Було б добре, якби вдалося впросити Судзукі-сана, щоб він його всовістив. От була б радість, якби дядечко став такою врівноваженою людиною, як Судзукі-сан!

— Судзукі-сан має погану репутацію в нашому домі.

– У вас усе навпаки. А як той… ну, той спокійний…