Чтение онлайн

— «Поденне» — це гроші.

— А навіщо гроші? Що з ними роблять?

— Навіщо гроші? Ха-ха-ха, Сунко, яка ти дурненька!… Так от, галдикали та репетували вони дні й ночі коло статуї. А тим часом у тому кварталі жив собі один дурень, якого й за людину ніхто не мав. Його так і звали: дурень Таке. Отож цей дурень подивився-подивився, як вони галасують, та й каже: «Зчинили такий гамір, а святого Дзідзо не подужають!… Ех ви, бідолахи!»

— Ач, дурень, а який розумний!

— Еге ж, розумний дурень. От люди й подумали: а чому б не довіритися йому — мовляв, що буде, те буде, а голови не зірвуть. Дурень Таке не дався довго просити. Відразу наказав припинити галас, рикш і волоцюг повиганяти, а сам з індиферентною міною підійшов до статуї.

— Юкіе-сан, а хто це індиферентна міна? Приятелька Таке? — якраз у такий важливий момент недоречно спитала Тонко.

Господиня і Юкіе-сан захихотіли.

— Та ні, не приятелька.

— А хто?

– Індиферентна міна… Як би тобі сказати?

— Ну що?

— Слухай, ти, певне, знаєш Татара Сампей-куна?

— Знаю. Він подарував нам батат.

— Так от, у того Сампей-куна індиферентна міна.

– Он як!

— Саме так… Отож дурень Таке, запхавши руки за пазуху, підійшов до статуї та й каже: «Святий Дзідзо, мешканці кварталу просять тебе пересунутися. Пересунься, будь ласка». — «Он що! Раніше б сказали!» — відповіла статуя і зрушила з місця.

— Чудернацька статуя!

— А потім розпочалася лекція.

— Що? А це ще не лекція?

— Ні. Потім Яґі-сан промовив: «Я навмисне розповів цю повчальну історію на зборах вашого жіночого товариства. Можливо, я здаватимусь нечемним, коли скажу, що в жінок укорінилася кепська звичка добиватися свого не навпростець, а манівцями. Ніде правди діти, так поводяться не лише жінки. В нашу просвічену епоху Мейдзі й чоловіки перейняли цю, з дозволу сказати, жіночу манеру: часто сила-силенна енергії, людської праці марнується на тій підставі, що, мовляв, піти в обхід — значить бути джентльменом. Але такі люди — каліки, жертви цивілізації. Тож не варто про них говорити. Я тільки прошу шановних дам запам’ятати щойно розказану історію і в разі потреби чинити так само чесно, як дурень Таке. Якщо будете поводитись, як дурень Таке, то напевне уникнете третини неприємних чварів, що виникають між жінкою і чоловіком, між свекрухою і невісткою. Чим більше в людини прагнень, тим частіше вона накликає на себе лихо. Саме тому більшість жінок нещасніша за чоловіків — у них занадто багато жадань. Я ж вас прошу стати дурнями Таке». Ось яку лекцію прочитав Яґі-сан.

— Ого… Так ти, Юкіе-сан, хочеш стати дурнем Taкe?

— Та ви що? І не думаю. Знаєте, Томіко-сан, донька Канеди, страшно розсердилася. Мовляв, це — образа.

— Яка Томіко? Та, що живе в завулку навпроти?

— Еге, та чепуруха.

— А хіба вона ходить з тобою в гімназію?

— Ні, вона тільки на збори приходила. Ну й чепуруха! Такої світ не бачив.

— Кажуть, начебто вона вродлива.

— Нічого особливого. Не настільки, як це їй здається. Якщо так фарбуватися, як вона, то будь-хто здаватиметься гарним!

— 3начить, якщо ти, Юкіе-сан, будеш фарбуватися, то станеш удвічі красивішою за дочку Канеди?

— Ну що ви… Та де там… А втім, вона занадто чепуриться. Хоч яка вона багата…

— А хіба не краще бути багатою, навіть якщо доводиться надто фарбуватися.

— Воно-то так… Але їй не завадило б трохи стати дурнем Таке. Занадто вже вона пихата. Ось недавно рознесла повсюди, що якийсь поет присвятив їй збірку віршів.

— Часом не Тофу-сан?

— Невже він? Ото дивак. .

— Ні, Тофу-сан дуже серйозна людина. Тому здається, що так поводитися — зовсім природна річ.

– І дуже шкода… А от послухайте ще про один цікавий випадок. Недавно хтось, кажуть, прислав їй любовного листа.

— Де ж таке видано? Xто б це міг бути?

— Кажуть, невідомо хто.

— Без підпису.

— Та ні, лист підписано, але Томіко каже, що не чула про таку людину. А лист начебто довгий-предовгий, завдовжки один кен. І чого там тільки не написано! «Моє кохання до Вас — то благоговіння віруючого перед божеством. Найбільше щастя для мене — принести себе в жертву, як ягня, на вівтар Вашоrо кохання. Якщо моє серце має трикутну форму, то стріла Купідона влучила в йоrо центр, — вона напевне вилетіла з бамбукової трубки…»

– І це всерйоз?

— Кажуть, усерйоз. Три мої подруги бачили той лист.

— Не гаразд. Таких листів стороннім не показують. Біда, якщо чутка про це пошириться між людьми. Адже вона збиралася вийти заміж за Канґецу-куна.

— Яка там біда! Вона з радощів не тямиться! Так і розкажіть Канґецу-кунові, коли до вас завітає. Він, напевне, про це й гадки не має.

— А й справді… Мабуть-таки не знає. Адже він цілі дні тільки те й робить, що виточує скляні кульки.

— А що, хіба Канґецу-сан має намір оженитися з цією особою? От бідолаха!

— Чому? В неї великі гроші, завжди підтримку матиме. Що ж тут поганого?

— Тітонько, які ви неблагородні… Все гроші та гроші… А хіба любов не цінніша за гроші? Чого варте подружнє життя без любові?

— Ти так гадаєш? За кого ж ти підеш заміж?

— А хіба я знаю? Мені особливо ні на кого сподіватися.

Вже довгий час Тонко слухала-слухала, хоч і нічого не розуміла, як Юкіе-сан і господиня завзято обговорюють проблему одруження і раптом випалила:

— Я теж хочу заміж.

Нерозважна забаганка Тонко приголомшила Юкіе, таку юну, але без надії знайти собі пару. Господиня порівняно спокійно зреагувала, сміючись, запитала:

— За кого ти хочеш піти?

— Я… правду кажучи… хотіла б вийти за храм Загиблих Воїнів. Тільки от я не люблю ходити через міст Суйдо… Що його робити?

Ні господині, ні Юкіе-сан не стало відваги розпитувати Тонко; вони тільки засміялися. Саме тоді Тонко звернулася до Сунко.

— Сестрице, тобі також подобається цей храм? Я його страх люблю. Давай удвох вийдемо за нього заміж. Як ти гадаєш? Не хочеш? Ну що ж, я сама туди поїду на рикші.

— Мава тез поїде. — Найменша також надумала повінчатися з храмом. От була б утіха для господаря, якби всі троє повиходили заміж за храм Загиблих Воїнів!

Тим часом під воротами заторохтіла, спиняючись, коляска й почувся бадьорий голос господаря. Видно, господар повернувся. Він узяв від рикші пакунок у фуросікі [186] й передав служниці, а сам поважно рушив до їдальні.

— О, завітала! — привітався з Юкіе-сан і байдуже кинув біля знаменитого хібаті щось продовгувате, схоже на порцелянову пляшечку. Звісно, це не була порцелянова пляшечка і не вазочка, а якийсь чудернацький посуд.

— Дивна пляшечка. Ви її дістали в поліції? — спитала Юкіе-сан, оглядаючи цей посуд.

— Ну що, симпатична? — запишався господар, зазираючи в очі Юкіе-сан.

— Симпатична? Оця штука? Я б не сказала, що дуже. Навіщо ви принесли цю масничку?

— Масничку? У тебе нема жодного смаку.

— А що ж це таке?

— Вазочка.

— Яка ж це вазочка? Шийка вузесенька, а корпус он який товстий.

— В тому-то й суть! Ти не далеко відкотилася від своєї тітоньки. Ви анітрохи не розумієтеся на красі,- сказав господар, милуючись вазочкою проти світла.