Чтение онлайн

— Вам лишається тільки поховати маркіза, пане кюре, — сказав він одного разу на вухо абатові Фожа.

Пані де Кондамен почула це і, повернувши голову, приклала палець до губів з чарівною лукавою усмішкою.

Тепер абат Фожа дозволяв говорити при ньому на політичні теми. Іноді навіть сам висловлювався, стоячи за єднання людей чесних і релігійних. Тоді всі палко приєднувалися до цієї думки — ГІекер де Соле, Растуаль, де Бурде, навіть Мафр. Адже людям доброї волі так легко було б порозумітися, трудитися всім спільно над зміцненням високих принципів, без яких не може існувати жодне суспільство. І розмова переходила на питання приватної власності, сім’ї, релігії. Іноді згадувалось ім’я Муре, і тоді пан де Кондамен бурмотів:

— Я тремчу, коли пускаю сюди дружину. Як собі хочете, а я боюсь! Ви ще побачите дивні речі на виборах, якщо він буде на волі!

Тим часом щоранку в довгих розмовах з абатом Фожа Труні старався налякати його. Він приносив йому неприємні новини: робітники старого кварталу дуже цікавляться справами Муре; вони збираються відвідати його, щоб самим судити про стан його здоров’я, порадитися з ним.

Звичайно священик тільки знизував плечима. Але одного дня Трупі вийшов від нього з радісним виглядом. Він обняв Олімпію і вигукнув:

— На цей раз, люба моя, діло зроблено!

— Він дозволяє тобі діяти? — спитала вона.

— Так, і цілком вільно. Ой, як ми добре заживемо, коли того йолопа тут не буде.

Вона ще лежала в ліжку. Вгорнувшись у ковдру, вона почала вистрибувати і сміятись, як дитина:

— Ах, як добре! Все тепер буде наше, правда?.. Я переберуся в іншу кімнату. І я хочу гуляти в садку, готувати їсти в кухні… Знаєш, мій брат нам зобов’язаний всім цим. Ти дуже допоможеш йому!

Ввечері Труні прийшов у підозрілу кав’ярню, де він зустрічався з Гільйомом Порк’є та іншими юнаками з кращих родин міста, тільки коло десятої години. Почали жартувати з приводу його пізнього приходу, казали, що, певно, він десь гуляв з якою-небудь з молоденьких вихованок Притулку пречистої діви. Ці жарти звичайно дуже йому подобались, але цього разу він лишався серйозним, запевняючи, що у нього були справи, важливі справи. Тільки опівночі, коли він спорожнив кілька карафок, він розніжився і почав говорити відверто. Спершись спиною об стіну, після кожної фрази намагаючись запалити свою люльку, він белькотів, звертаючись до Гільйома на «ти»:

— Я бачився з твоїм батьком сьогодні ввечері. Це хороша людина. Мені потрібен був один папірець. Він був дуже милий, дуже милий. Він дав мені його. От він тут, у моїй кишені… Ах, спочатку він не хотів, казав, що це стосується тільки родини. А я йому кажу: «Я представник родини, мені це звеліла матуся…» Ти ж знайомий з матусею, буваєш у неї. Славна жінка! Вона була дуже задоволена, коли я розповів їй про наш план… Тоді він дав мені папірець. Можеш помацати, він у мене в кишені…

Гільйом пильно подивився на нього й недовірливо засміявся, ховаючи під сміхом свою цікавість.

— Я не брешу, — вів далі п’яниця, — папірець у мене в кишені… Ти намацав його?

— Це газета, — сказав юнак.

Труш, посміхаючись, витяг з кишені сюртука великий конверт і поклав його між чашками і келихами. Якусь мить він захищав його від Гільйома, що вже простяг був руку, але потім дав йому взяти його, сміючись так голосно, наче хтось його лоскотав. Це був дуже детальний висновок лікаря Порк’є про психічний стан пана Франсуа Муре, пласеанського домовласника.

— То його замкнуть у божевільню? — запитав Гільйом, повертаючи папірець.

— Це не твоє діло, друже мій, — відповів Труш, знову насторожуючись. — Це для його дружини папірець. Щодо мене, я тільки приятель, радий прислужитися добрим людям. Вона зробить з ним, що схоче… Не може ж вона, бідолашна, дозволяти, щоб її уколошкали.

Він був такий п’яний, коли їх виставили з кав’ярні, що Гільйом мусив провести його до вулиці Баланд. Він намагався лягти на кожній лавці бульвару Совер. На площі Супрефектури він почав плакати, примовляючи:

— Немає в мене більше друзів: я бідний і тому всі мене зневажають. А ти добрий хлопець. Приходь до нас пити каву, коли ми станемо господарями. Якщо абат нам заважатиме, ми пошлемо його тому другому навздогін… Він не дуже розумний, наш абат, незважаючи на свій величний вигляд. Мені не важко його обдурити. Ти мій друг, справжній друг, правда? Муре засадять, ми питимемо його вино.

Довівши Труша до його дверей, Гільйом пішов далі заснулим Пласеаном і тихенько свиснув перед будинком мирового судді. Це був сигнал. Сини Мафра, яких батько замикав власноручно в їхній кімнаті, відчинили вікно на другому поверсі і спустилися вниз, тримаючись за грати на вікнах першого поверху. Щоночі вони таким чином йшли гуляти з сином Порк’є.

— Ну, — сказав їм Гільйом, коли вони мовчки дійшли до темних провулків коло валу, — тепер нам нема чого церемонитись. Якщо мій батько ще коли-небудь заговорить про те, щоб заслати мене каятися в якусь діру, я знатиму, що йому відповісти… Хочете піти в заклад, що мене приймуть у Молодіжний клуб, коли я схочу?

Сини Мафра побилися об заклад. Всі троє прослизнули в жовтий з зеленими віконницями будинок, що стояв коло валу, в кінці тупика.

Наступної ночі з Мартою стався жахливий припадок. Вранці вона була присутня на дуже довгій релігійній церемонії; Олімпія наполягала на тому, щоб додивитися до кінця. Коли Роза і всі пожильці прибігли на дикі крики Марти, вони знайшли її на підлозі коло ліжка з розсіченим чолом. Муре весь тремтів, стоячи на колінах серед розкиданих ковдр і простирадл.

— Оце вже він її порішив! — закричала куховарка.

Вона вхопила Муре під руки, і хоч той був у самій сорочці, потягла його через усю кімнату до дверей його кабінету, які були по другий бік площадки. Потім повернулась назад і кинула йому матрац і ковдру. Труш побіг по лікаря Порк’є. Лікар перев’язав рану Марти; трохи нижче, сказав він, і удар був би смертельний. Внизу у передпокої він заявив усім, що треба щось робити, не можна лишати надалі життя пані Муре на ласку цього божевільного.

Другого дня Марта не вставала з постелі. Вона ще марила, бачила залізну руку, що вогненним мечем розтинала їй череп. Роза нізащо не дозволила Муре ввійти до спальні. Вона подала йому сніданок на вкритому порохом столі в кабінеті. Муре не їв і тупо дивився на тарілку, коли Роза ввела до нього трьох чоловіків, одягнених у чорне.

— Ви лікарі? — спитав Муре. — Як вона себе почуває?

— Їй краще, — відповів один з прибулих.

Муре машинально відрізав скибку хліба, наче збирався їсти.

— Я б хотів, щоб діти були тут, — прошепотів він. — Вони доглядали б її, ми не були б такі самотні… Вона хворіє з того часу, як поїхали з дому діти… Я теж не дуже добре себе почуваю…

Він підніс до рота шматочок хліба, великі сльози потекли по його щоках. Тоді чоловік, що вже говорив з ним, глянувши на своїх супутників, сказав:

— Чи не хотіли б ви поїхати по ваших дітей?

— Дуже хочу! — вигукнув Муре, підводячись. — Їдьмо зараз же.

На сходах він не помітив Труша і його дружини, які, перехилившись через поруччя третього поверху, блискучими очима стежили, як він переступав із східця на східець, спускаючись униз. Олімпія хутко збігла слідом за ним і вскочила в кухню, де Роза, дуже схвильована, підглядала з вікна. Коли карета, що чекала коло воріт, рушила, Олімпія прожогом, перестрибуючи через чотири східці, кинулась нагору, вхопила Труша за плечі і, не тямлячи себе з радощів, дотягла його танцювати по всій площадці.