Чтение онлайн

Якраз через те, що все саме так, - відповів я. – Дякую. А я вже думав, що збожеволію.

Я теж.

Серйозно? Невже так було помітно?

Яна розсміялася:

Я... я теж божеволіла, бо думала, що втрачаю останній шанс хоч на якийсь час побути щасливою, Сергію. Але не втратила, слава Богу.

Підійшов офіціант і подав Яні меню. Вона замовила пляшку шампанського і шоколад.

Ось так за декілька хвилин ми стали рідними. Правда? – запитала Яна.

Так, - відповів я. – Я знаю тебе, Янусь, уже вічність.

А я тебе, – вона по-дитячому усміхнулася.
– А Янусею мене кликала тільки моя найрідніша бабуся. Дякую.

Ми говорили про все і про нічого, пили шампанське, їли шоколад, мовчали і насолоджувалися щастям.

Потім Яна сказала:

Я завтра їду.

І я. Вранці.

Але у нас ще є ціла ніч, правда? – втішала себе Яна.

Так. І це дуже багато. Дуже. Тому що вона, ніч, буде справжньою.

Яна мовчки піднялася зі стільця, підійшла до мене і поцілувала. Я себе боляче вщипнув за руку, бо запереживав, що вже в раю...

Пішли, - мовила Яна.

Зупинився час. Зупинився на стіні годинник, перенервував, напевно, не змирився, що його не помічають. І заплющив очі. Так часто буває з тими, хто звик до надмірної уваги та кому заздрощі влаштовують жаб’ячий стриптиз.

А ми сиділи по-турецькому на звіданому безлічі доль готельному килимкові, розпивали “Українську з перцем”, закусували морозивом, смакуючи кожну мить перебування разом. Повтікали, зникли, випарувалися будні зі всіма своїми блудами-переблудами реальних та надуманих проблем, світ перетворився у щастя двох, яке просто є і варте того, щоб його провідчувати душею, тілом і всім-превсім, дарованим Богом людині.

Якусь мить Яна порпала у своїй сумочці. Потім вийняла з неї маленьку іконку, усамітнилася в кутку кімнати, стала на коліна і прошепотіла:

Господи, я мушу пройти через гріх і зцілитися казкою, аби не натворити гріхів багато – непрощених для мене і згубних для рідних мені людей.

Потім сказала:

Цілуй мене.

Мені було дуже добре. Їй було дуже добре, я відчував. Нам було супер!!! Її цілющі губи, руки і все витягли мене з чорно-білої буденності, перенесли у край вічних раїв, що тривають миті... Вічні миті, і нехай заперечить той, хто пережив щастя...

А щастя треба заслужити, і бути мудрим, щоб опісля його прийняти... Заслужене, своє, рідне, більше нічиє... Щастя ненавидить тих, хто вагається, у щастя нема часу на впрошування прийняти його, щастя – великий господарник землі; воно користає момент, зупиняє вічність, а потім реактивно мчить здоганяти її... Ось так...

Ти щаслива? – запитав я, коли треті півні вже починали хрипнути.

Тепер так. Я маю казку, про яку не розповім нікому і яка зробить мене сильною. Шкода, що вона тільки на півсторінки.

Я відчув тебе зразу. Ще в поїзді, - сказав я.

Я знаю. Бо кликала тебе дуже довго. І вірила. Не по-школярськи сподівалася, а ві-ри-ла. Розумієш?

Як такого елементарно простого можна не розуміти?..

Яна вляглася мені на груди, я бавився її волоссям, слухав її прозоре дитяче дихання і відганяв від вікна світанок...

31

Хочеш казки – стань казкарем...

Ми замовили в номер каву.

Коли твій поїзд? – запитала Яна.

Я глянув на годинника:

Через сорок хвилин, - відповів знервовано.

Я тебе проведу, - запропонувала вона.

Не треба.

Чому? – Яна зосереджено вивчала якусь цятку на стелі.

Бо я не поїду.

І я, - зраділа Януся.

А що буде? Вдома? На роботі? – поцікавився я.

Гірше, ніж залишати тебе тут, не наситившись щастям, - не буде...

Ураз задзвонив Янин мобільний телефон.

Ні, зустрічати мене не треба. Дуже багато справ. Продовжено відрядження на тиждень. Спішу. До зустрічі, - випалила вона. Потім звернулася до мене: - Правда, я не дуже збрехала, а те, що збрехала – заслужила... щоб збрехати? Правда?

Правда, - заспокоїв я її. І задзвонив тепер уже мій мобільний телефон. На злодіях загорялися шапки.

Ні, зустрічати мене не треба, - скористався я Яниними словами. – Я не здурів. Я ще тиждень хочу побути в Києві. Дай мені відпустку за власний рахунок. Остаточне. Бувай, - я першим вимкнув телефон, поступивши таким чином досить сміливо та необачно, і саме так, як давно вже мені й хотілося…

Ми перелякано дивились одне одному у вічі і мовчки запитували у Бога: чому так буває, і скільки це кожному коштуватиме?

Бог мовчав. Ми ще трохи почекали відповіді, потім Яна запропонувала поїхати на Петрівку, бо вона хоче подарувати мені свою улюблену книжку.

Ми взяли таксі. Я дивився у вікно і думав: день починається не зранку, день починається, коли щось потрібно світові від тебе, коли він знає – оця мурашка, що зветься гордо людиною, може покласти зернину в його поле, може, навіть якщо Господареві захочеться, й виростити її... Мої роздуми розвіяла Яна:

А знаєш що, Сергійку?.. Я боюся щастя, - вона притулилася до мене маленькою дівчинкою, застраханою невідомим Бабаєм, який примчав з часів дитинства, аби потішитися наївністю, - тільки-но мені дуже добре – я боюся...

Смішненька. Боятися треба тоді, коли зле, - втішав я Янусю.

День пролетів, як мить, вечір повільно народжував зорі.

У кімнаті пахло щастям. Яна вимкнула музику, всілася мені в ноги, мовчала, дивилася на мене своїми бездонними оченятами, час від часу всміхалася і зітхала. Потім сказала:

У мене таке враження, що я студентка. Тепло і затишно, і свобода, і не треба ні завтра, ні вчора. А в тебе?

А в мене таке враження, - я на мить задумався, - що після тисячоліть прислуговування в пеклі мені нарешті відпали роги, копита та хвіст, зійшла шерсть та вивітрився сморід і тільки через те... – я навмисно замовк.