Чтение онлайн

За сусіднім столиком завідпочивали два костюми при краватках та з головами на шиї, що крутяться, куди їм накажуть. Це перше враження.

Так, за що п’ємо?
– запитав майже приречено нижчий після однієї випитої на німо.

За те, щоб вона сконала! – проголосив тост вищий.

Хто?

Система ця, - сказав червонощокий з вчорашньою борідкою, тобто вищий і напевно-таки бунтівний.

Вона ж тебе, чоловіче, годує, - з насолодою від почутого дорікав нижчий.

Споює і знищує, - уточнив червонощокий.

Я хотів підійти до них та сказати, що вони майже брати мої. Однак побоявся вбити їхню відвертість, породжену алкоголем у хвилини п’яної байдужості.

Вони пили по двісті, їли за трьох і п’яніли моментально. Але вміли, до компліменту, уважно слухати один одного. “Мають спільне наболіле й обливають один одного безкоштовним бальзамом Пофігітнера”, - подумав я. І переключився на дівчат: дуже вже гарно та виклично вони сміялися!

Коли класні дівчата, ті, які, оконьячені по самісіньку безвідсутньобілизну скромність, і які вже й самі не були раді моїй обітниці мовчання, пішли, ображені неувагою, прийшлося мені знову випадково, щоб не бути самотнім та покинутим остаточно, звернути увагу на примірних інтелігентів у краватках, розміщених не на шиї (я про краватки, а не про інтелігентів), а закинених за шию з інколи некеровано автоматичною долею серветок.

Ти щось казав за систему? – прищулено перепитав нижчий.

Щоб вона сконала! – згадав вищий.

А чому?

Не скажу. Бо ти хочеш запам’ятати і мене здати.

А звідки ти знаєш?

Бо сам чекаю, поки ти ляпнеш дурницю.

Справді?

А як ти думав? Я вже не такий тверезий, щоб брехати.

А чому?

Бо так... Система така...

Щоб вона сконала! – сказав нижчий. Випили.

Я думав, вони щиро розсміються. Так ні: вони побачили мене, приречено замовкли й злякано вивчали мої уважні очі. Хотілося підійти до цих манекенів, що для такої дози рідкість з рідкостей, й потішити трохи, пожати їх спітнілі й липкі від страху за завтрашній кусень хліба для дітей руки й закомпліментувати: пацани, - сказати, - я вас розумію... Однак не наважився: егоїстично прирікати класних пацанів на декілька безсонних ночей в нострадамусових передбаченнях катастроф, ще й, заради справедливості, не було певності, що вони, по п’яній, заради надуманої безпеки, не угріють мене десь за рогом куснем випадково знайденої металічної труби... Чи арматури... Чи мало що важке можна знайти на доглянутих українських вулицях...

37

Коли квіти говорять “так”

Коли діти щебечуть “так”

Коли вітер шепоче “так”

Коли серце заводить “так”

Ти захочеш і скажеш... “ні”

Ти не квітка,

Не діти,

Вітер,

І не серце...

А тільки ТИ...

Доля – і все. Я ставав фаталістом...

Дні галопом пробігали по моєму життю, наробляли шуму і підступно назавжди щезали.

Гроші закінчилися, речі, які можна продати, теж, їсти хотілося (а ще більше випити), і на роботу ніхто не брав. Катастрофа. Я мандрував приміськими селами і напрошувався підсобником на новобудови. Дехто давав їсти, дехто платив, дні минали, я усвідомлював, що все глибше та глибше всмоктуюсь у болото, розумів, що треба вириватись, поки ще не дуже пізно – і відкорковував чергову пляшку з твердим наміром зі завтрашнього дня почати нове життя. Я був переконаний, що зможу, я вже вкотре оптимістично напивався, а вранці наступного, переслідуваний страхом побачити себе в дзеркалі в усій справжній красі, втікав від реальності на денце склянки і годувався безперспективними обіцянками...

ЗАВТРА! ЗАВТРА! ЗАВТРА!!!

Шість гарних літер українського алфавіту, складених в проклятуще слово якимось ворогом нації № 1.

ЗА-ВТРА... За втрачену долю, волю, достаток, щастя, життя врешті!!! Завтра ще ніколи ні для кого не відбулося, а я, ми – молимось на завтра, молимось на ніщо... На смерть...

Я вкотре розумію і знаю... Знаю, розумію і відчуваю на додаток вкотре, але – НЕ ВМІ-Ю! Це і є безхребетність, від якої так намагався захистити нас, зелених студентів, керівник групи Ярослав Костянтинович. А ми, наївні, сміялися з того, думали, що безхребетність – якісь безмовні черв’ячки... Людського (з таким хребтом та стількома кістками) в безхребетності ми навіть не уявляли. Наївні... Щасливі... Щасливі, бо наївні... Без досвіду, а отже, без проблем... Доля в наш час барабанила по головах інших...

А все, що народжується тепер в голові, керує серцем, душею та тілом, бавиться життям безпомічного перед силою думки мною, влаштовує цирк на дорозі долі, яка, з того всього, сама й уже не знає, хто вона, звідки, і для чого зветься долею, оскільки беззуба перед труднощами, і ніяка, і не... доля.

Моя голова, якій я ніколи не давав і миті спокою, повстала нарешті проти насильства, дала зрозуміти, що її власник найостанніший божевільний примітив, самогубець, мета якого – самознищення, моя голова дала зрозуміти мені, що я смертельно хворий, але тоді... коли смертельно хворою стала сама. І я повільно, мученицьки вмирав, кинутий всіма... Кинутий і знаючий: досить мені на все та всіх плюнути і ... Я ПОЧНУ НАРОДЖУВАТИСЯ ЗАНОВО, почну творити нове життя, життя заради інших, бо тоді і тільки тоді живеш заради себе і по-справжньому... Однак я не міг викинути зі своєї деформованої чужими впливами голови досвіду минулого, яке своїми чортячими суперщупальцями не тільки тримало мене у ріці вічногарячої смоли, але й пропалювало вихід до такого ж, рогатого та багатого та всілякі пакості моря з безліччю таких же безпомічних та безмозких, як я...

Ніколи не думав, що так швидко та так легко можна стати ніким...

Важкими тверезими ранками я розпитував себе, чому мені так боляче і чому я нічого не роблю, щоб боляче не було... Я розпитував Бога, як бути, що робити, і чи варто бути?.. Відповіді я не мав. Бог, напевно, знав, однак мовчав. Тоді рана моя закривалася сама – допомоги чекати нізвідки. Спрацьовував закон самозбереження. І я жив без серця. І без душі. Зустрічав світанки, які не вміли тішитися сонцем. Відкривав вечори, які не вміли бавитися смерком. Обходив зі заплющеними очима ніч з обпльованим місяцем. Навкруги літало життя, а я ходив пішки. Я нічого не хотів і нічого не мав. Одного разу до серця завітала муза і воно зімпровізувало закон Щастя: “Я хочу знайти тебе заспаного ранку, коли ти не забула ще про ніч, і показати тобі перший живий промінь, - тоді ти захочеш поцілунків, бо зрозумієш, що щастя - ТУТ.

І був день як день – і ніхто його не помічав.

І одного такого сонячного дня, коли в кишенях свистів ураган, а в голові випульсовувала лишень одна думка – випити, я визнав, що є п’яницею. Моє життя проходило примітивним маршрутом: заробив – пропив – позичив – пропив – заробив – віддав – пропив. Весь маршрут супроводжували суцільна зневіра та нарікання. І все частіше на моїй дорозі зустрічалися сторонні, які мали мене, м'яко кажучи, в носі, паразитували собі у моєму житті, не відчуваючи від того ані найменшого дискомфорту. І любили вони найбільше вечори, я здогадувався чому, з надією, що здогади мої помилкові.

Часто не було що робити, і я читав пожмакані старі історичні журнали, залишені мені під ліжком попереднім власником кімнати. Виявляється, в часи Першої світової війни, втомлені вояки ворогуючих армій, після щоденних виснажливих мордобоїв-м’ясорубок, вночі, таємно від до смерті клопітливих за них вождів, зустрічалися в якомусь окопі за бляшанкою спирту, роздумували про сенси життя, по п’яному чоломкались, а зранку, зі жорстокого будуна, життя їм влаштовувало роздуми про сенси кулеметами та штиками. І хтось падав назавжди, а хтось думав, що так має бути, бо він сам штик в чиїхось на даний бій вправніших руках, і сумління знову ховалося в бляшанку, а з часом вмирало разом з історією маленьких доль, залишаючи маленьку цяточку просто в історії, яку колись прочитає хтось схожий на мене, якому звечора просто нічим було зайнятися...

Я заснув, а двоє обляпаних кров’ю солдатів зустрілися знову. Місяць, як на зло, був пузатим, як генерали, і з ліхтарем, як у тих, чиє призначення стати другом-братом, а потім зачитати вирок про зраду та начепити на своє “плече друга” чергового ярлика “за...”.

Нічна тиша билася у груди.

Вояки, з яких повиповзали чортоангели (істоти, симетрично розділені половинкою світла та темряви), смачно хропли собі у сирих незатишних закутках.

У стресовому суспільстві керують тільки пияки, – почав перший чортоангел.
– І не тому, що вони погані, а тому, що непитущі годують обмежених зарплатнею працівників медицини або обмежених у можливості випити хробаків два метра під землею та труноподібною пірамідкою з квітами та хрестом під відкритим небом обезстресених сусідів поруч в містечку нереалізованих доль... Складно?