Чтение онлайн

На протязі декількох днів всі пошти Праги працювали на нас. І ось, нарешті, мені подзвонили з головного поштамту. Трубку зняв Карличек, і я бачу, як його обличчя розовішає.

— Зараз вони будуть тут.

Мені здається, що минула вічність, перш ніж у дверях кабінету з'являються наші помічники. В очах одного з них бачу радісний вогник..

— Ідіть погляньте, знайшлась ваша шкатулка.

Я нетерпеливо запитую:

— Де ж ви її відшукали?

— Ніхто й не повірить… У кімнаті Вацлава Небеського!

Все дуже просто. В ті дні пошту в будинок Вашека носила поштарка Чернишкова (потім її кудись перевели).

Як і належить, вона подзвонила біля дверей, але Вашека тоді вдома не було. Він саме сидів у мене і давав свідчення щодо викриття коду ВХ-222.

Поштарка вчинила цілком розсудливо. Листа від батьків вкинула Вашеку в поштову скриньку, а оскільки посилка туди не влазила, однесла її до двірнички, пані Головської. Ось про неї-то ми й забули.

Адже ніхто інший, як пані Головська, прибирає у Вашековій квартирі. Отже, нічого дивного, що вона піднялася нагору, відчинила двері квартири Вашека своїм ключем і поклала посилку на нижню полицю невеличкого столика. Потім, прибираючи, засунула її під стіну, і посилка зовсім, зникла з очей.

Коли ж двірничка зустріла Вашека, вона просто сказала йому, що для нього є пошта. Вашек побіг нагору і, знайшовши листа від батьків, заспокоївся. А посилки він, бідолаха, так і не діждався…

Вашек хапається за голову, коли дізнається про шкатулку.

— Це неймовірно… Просто неймовірно!..

Всередині шкатулки лежить загорнута в папір чотиривольтова батарейка. Я прикладаю її до срібних ініціалів, і дно шкатулки відпадає. Ось і той список. Тридцять одно ім'я, адреси та номери телефонів.

Збільшуємо мікрознімок. Переписуємо на друкарській машинці. Маржак, Колда. Всі тут. Не вистачає Лебруна, Криштофа і Вальтерової, тобто: чорної, коричневої і золотої четвірок.

— Карличек, беріть список і дійте!

— Слухаюсь, товаришу капітан!

Двадцять дев'ять арештів за один день!

— Знаєте Людвика Лебруна? Давида Криштофа? Марту Вальтерову?

Більшість Лебруна не знала. З Мартою теж мало хто був знайомий. Зате Криштофа знали всі.

Тепер неважко з'ясувати обставини смерті Криштофа.

— Пан Кафка, ви були колись аптекарем, чи не так?

— Так.

— У вас знайдено багато ліків і серед них отрути, які заборонено зберігати.

Він лише кусає губи і кліпає безбарвними очима.

— Це залишки моїх запасів.

— У вас є морфій, пане Кафка?

— Начебто ні, а що?

— Є. Ми знайшли у вас прес для вироблення таблеток.

— Так, я пригадую…

— І ним ви скористалися зовсім недавно.

— Ні, я ніколи ним не користувався.

— А ви знайомі з Давидом Криштофом?

Колишній аптекар бачить, що одпиратися марно.

— Давид Криштоф?! Та це ж мій двоюрідний брат! Ми не бачились з ним уже бозна-скільки! У нас ніколи не було братських стосунків.

— Проте ви забули про це, коли навідали його…

— Я? Коли?

— Тоді-то й тоді, — пояснюю, — з усім, що допомогло вам пробратись до хірургічного корпусу. Вас підозрюють в отруєнні Давида Криштофа!

— В отруєнні? Я за все життя й курки не зарізав….

Я знімаю трубку. Кафка одразу ж замовкає. Прошу привести хазяйку Давида Криштофа. Вона вже впізнала тринадцять із таємничого списку. Коли заходить, то без вагання впізнає й Кафку.

— Майже щодня бував у покійного.

Звертаюсь до нього:

— Ви не заперечуєте?

— Так, — відповідає він ледве чутно.

— Це від неї ви довідались, де лежить Криштоф?

— Так.

— Неправда, він сам мене про це запитав!

Я дякую й відпускаю її.

— То як же справді було, пане Кафка?

Він, нарешті, зізнається.

— Проте я не думав його вбивати… Бачились двічі. Він повідомив, що його підозрюють… Я перелякався… Але вбивати його… Цього я і в гадці не мав.

— А хто наказав вам ліквідувати Криштофа?

— Ніхто. Він сам попрохав мене принести морфій.

— І ви приготовили йому таблетки?

— Так.

Наказую одвести Кафку. Його ще не раз допитають. Проте мені ясно — Криштоф наклав на себе руки, аби уникнути справедливої кари.

Скоро відбудеться суд. Марта Вальтерова, Людвик Лебрун і Давид Криштоф не стануть перед ним. Судитимуть Вашека Небеського. Це він розворушив осине гніздо і допоміг знищити його. Та шлях, що на нього він став, не гідний контррозвідника.

ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ КІЛОМЕТР

1

У мене в кабінеті стоять на столі два телефони. Один звичайний, міський, інший — прямий, із зашифрованим номером. У той час, коли відбувалися події, про які я хочу вам розповісти, ми користувалися ним виключно для передачі інформацій, пов'язаних із справою Z-58. Номера цього телефону не було зазначено ніде, а ті, хто його знав, — зберігали в таємниці. Було зроблено навіть спеціальний пристрій, за допомогою якого з абонентом не встановлювався зв'язок, доки не ставало відомим, хто і звідки дзвонить.

Дзвінок цього телефону завжди насторожував: він означав, що повідомлення будуть важливими і на них слід звернути особливу увагу.

Одного дня, коли я найменше на це чекав, телефон раптом нагадав про себе. Дзвонив Карличек, той самий Карел Карличек, що працює у відділі криміналістики. Ви вже, мабуть, чули про нього. Коли ж ні, то тепер матимете можливість познайомитися. Карличек запитав, чи не зміг би я прийняти його.

— Звичайно, Карличку, — відповів я. — Заходьте. Адже ми давненько не бачились. Що у вас доброго чувати?

— Одні клопоти, товаришу капітан, — відповів Карличек не властивим йому сумним голосом.

— Особистого плану?

— Частково. Можна навіть сказати, переважно.

— Ну, а решта справ?

— Ет, всі вони пов'язані між собою, — якось непевно відповів він.

Зовсім недавно Карличек одружився. Нареченої не довелось шукати далеко — він побрався з дівчиною, яка працювала в архіві міського відділення громадської безпеки. Романтики було мало, проте вони одружились і незабаром збагатили рід людський ще одним представником. Хлопчик мав помітний нахил до бешкетування, хоча, звичайно, за той недовгий час, що минув після його народження, цю рису свого характеру ще не зміг виявити на повну силу.