Чтение онлайн

— Ще нічого не зроблено і нічого не з'ясовано, — відповів Карличек, — окрім грубої помилки. Адже наші патрулі про тайник нічого не знали. Вони поверталися з Бероуна і, помітивши мотоцикл, зупинились на дев'ятнадцятому кілометрі так близько від стовпчика, що ледве не зачепили його дверцятами, коли вискакували з машини.

— Вони оглянули місце?

— Аякже. Їх було четверо.

— І всі у формі?

Повідомлення Карличка занепокоїло мене.

— Сподіваюсь, тайник вони не викрили?

— Ще тільки цього бракувало! — похмуро промовив Карличек, допиваючи чай. Випадок з мотоциклом непокоїв його, як і мене, але я відчував, що в його голові вже таяться інші думки.

— Вони там довго були? — запитав я.

— Цілу вічність! — відповів він. — Не менше п'ятнадцяти хвилин. Вірите — кожна хвилина їхнього перебування там коштувала мені кількох років життя.

Я розумів Карличка: адже вся цінність тайника на дев'ятнадцятому кілометрі полягала в тому, що ворожа розвідка не знала про те, що він нам відомий.

— В цей час поблизу хто-небудь проходив?

— Здається, ні. А втім, біс його знає. Поруч лише кілька хатинок…

— Це мені відомо, — перебив я.

— … захованих за деревами, — закінчив Карличек. — Найближче з них дерев'яний будиночок, пофарбований у зелений колір. Але звідти, здається, ніхто не звернув уваги ні на машину, ні на мотоцикл. Там, навпаки, нікого не було. Хоч, — повторюю ще раз, — біс його знає. По шосе часто проїжджають автомобілі…

— Це мені теж відомо.

— За нашими підрахунками щосуботи, влітку, в районі дев'ятнадцятого кілометра за хвилину проїздило п'ять-шість автомашин у обох напрямках, — незрушно продовжував Карличек. — І хто зна, які люди сиділи у кожній з них.

— Ви ж не були там присутні, — нетерпляче зауважив я, — тому розповідайте тільки про те, в чому ви переконані. Решту подробиць я з'ясую сам.

Карличек втупився поглядом у дно чашки, потім, побачивши, що вона порожня, відсунув її вбік.

— Я знаю, що патрулі хотіли дещо розпитати у навколишніх мешканців, — спокійно мовив він, — але не встигли. У них в машині була рація, і, як тільки вони повідомили в управління, що знайшли мотоцикл, ми одразу ж наказали їм негайно забиратися звідти геть.

— А мотоцикл?

— Залишився там. Звичайно, якщо його ще ніхто не забрав.

Полишити на кілька днів бездоглядний мотоцикл у районі дев'ятнадцятого кілометра, та ще й після того, як там побувала патрульна машина, — це вже було занадто. Дальший хід операції Z-58 ставився під пряму загрозу. Треба було негайно вирішувати, що робити далі.

Я підвівся.

— Зрозумійте мене, Карличку! Складність я вбачаю лише в тому, що мотоцикл стоїть у зоні дев'ятнадцятого кілометра. Я вважаю, що це просто прикра випадковість, яка не може серйозно вплинути на нашу справу, тому всі спроби робити з цього якісь висновки були б марними. Пригода з Арнольдом Фієдлером має суто кримінальний характер, і треба докласти всіх зусиль, щоб розгадати її якнайшвидше.

— Ми і так робимо все можливе, — сказав Карличек, — але наслідків поки що немає.

— Шкода. Ви займаєтесь цією справою ось уже п'ять днів і раптом приходите сюди, щоб наполохати мене. Запевняю вас, Карличку, що зацікавленість цією пригодою у мене одразу зникне, як тільки стане відомо, що з тайником на дев'ятнадцятому кілометрі нічого не сталося. Після цього я навіть зможу розгніватись на вас.

Карличек мовчки знизав плечима.

— Подзвоніть, — наказав я йому, — нехай до мене пришлють старшого патрульної машини. Перекажіть старшому лейтенантові Скалі, щоб він терміново викликав до мене цього «заокругленого» Фієдлера.

Я відчинив двері до приймальні і покликав Лоубала та Трепинського. Карличек сидів біля столу, затуливши пальцем одне вухо, щоб слова моїх розпоряджень не заважали його телефонній розмові.

— Підніміть на ноги всіх, хто причетний до справи Z-58, — звернувся я до Лоубала. — Треба зважити до найменшої дрібниці все, що може стати на перешкоді нашим задумам. Перевірте всі зв'язки, довідайтесь, чи відповідає західноберлінська станція. Дійте обережно і зробіть все це до того, як настане час передавати повідомлення.

— Слухаюсь! — відповів Лоубал.

— Зачекайте! — я повернувся до Трепинського і наказав. — Зв'яжіться по телефону з уповноваженим квадрата Д-23. Нехай він негайно вишле в район дев'ятнадцятого кілометра сумлінного і нічим не примітного працівника допоміжної охорони в цивільному одязі. Це мусить бути людина, яка вміє все помічати. Хай він там займається якоюсь справою неподалік. Що б не трапилось на шосе — він повинен залишатися осторонь.

В кількох словах я пояснив Трепинському і Лоубалу обставини, які склалися. Лоубал пішов виконувати завдання, а Трепинський залишився. Я мав дати йому додаткові розпорядження.

— Візьмете машину, одягнетесь у цивільний одяг і поїдете в район дев'ятнадцятого кілометра. Машину зупиніть, не доїжджаючи до місця пригоди. Далі йдіть пішки. Ні на кого не звертайте уваги, не кваптесь, поводьтесь спокійно. З працівником допоміжної охорони можете домовитись заздалегідь, будете з ним зустрічатися чи ні. Але, якщо мотоцикл на місці, самі охоронника не шукайте. Прогулюйтесь собі поволі, огляньте мотоцикл, сліди. Можливо, знайдете щось цікаве. На випадок, коли мотоцикла уже там немає, обов'язково викличте охоронника і про все його розпитайте. В разі трапиться щось непередбачене, дійте на власний розсуд.

— Слухаюсь! — сказав Трепинський. Я сів за письмовий стіл.

— Бедржиха Фієдлера треба розшукати, — доповідав мені Карличек про наслідки своїх телефонних розмов. — Після суботнього візиту йому тепер вистачає роботи. Очевидно, зараз він в окружній раді. Старший патрульної машини виїхав на місце якоїсь аварії. Його розшукають за кілька хвилин. У вас немає бажання до його появи поговорити про особу Бедржиха Фієдлера?

— Ви ж мені все вже розповідали про нього.

— Я тільки намагався це зробити, — уточнив Карличек. — А тепер хотів би трохи грунтовніше познайомити вас з його особою. Бедржих Фієдлер людина із значними фізичними вадами, з нікчемною, боягузливою і нещирою душею. Він лише зовні вдає з себе інтелігента. Як ви гадаєте, могла б людина з такими даними бути здатною на цілий ряд героїчних вчинків?

— Не думаю, — буркнув я.

— От і помиляєтесь, — кинув Карличек сумним голосом. — Такі люди можуть бути водночас і боягузами, і героями. Героїзм — це не властивість, а лише вчинок. Страхополох не може ствердити свою особу вчинком, а герой мусить це робити. Зверніть увагу на суть героїзму. Не можна, наприклад, вважати героєм акробата, який виступає на трапеціях під куполом цирку: він професіонал. Так само не герой і п'яничка, що намагається стрибнути під колеса поїзда. Сліпа відвага — не вияв героїзму, а лише свідчення обмеженості фантазії у людини. Героїзм виявляється тоді, коли людину штовхає на цей вчинок нездоланний внутрішній потяг, щирий і безкорисливий. Такий потяг може виникнути в душі кожної людини, ось тому не виключені обставини, за яких і боягуз може стати героєм.