Чтение онлайн

— Гаразд, Карличку, але тоді йому краще було б взагалі не згадувати про Яндеру.

— Він не думав, що ми, ознайомившись із його характером, робитимем такі висновки. Для мене цілком достатньо й того, що Яндера повідомив Фієдлера про напад фашистів і що той навіть не поцікавився, звідки йому це відомо.

Карличек благально поглянув на Гонзика, який саме вносив склянку блідого чаю.

— Неважко уявити собі решту деталей, — продовжував він, кидаючи цукор у склянку. — Потрапивши до Англії, Бедржих Фієдлер насамперед пішов у будинок радіо, а звідти чеські редактори з дозволу членів чехословацького уряду, які також покинули батьківщину, та з дозволу англійських властей послали його до Ноттінгема, де він потім жив у одній словацькій родині. Там була секретарка, самотня жінка. Вона навчала його англійської мови; вони стали близькими друзями — адже Бедржих був самотньою людиною. Незабаром вони одружилися. Це й стало передумовою появи на світ їхнього сина Арнольда.

— Вона була словачкою?

— Стопроцентна англійка, до того ж, ще й молода. Вмерла вона, як я вам уже казав, через помилку: надійшло сумне повідомлення з фронту, і її серце не витримало. Вона й до цього перенесла кілька шоків через повітряні обстріли Герінга. Смерть дружини приголомшила Бедржиха Фієдлера, і він мимоволі відчув у собі нову хвилю героїзму. Спершу йото зарахували до народного ополчення — через свої фізичні вади він виявився непридатним до військової служби.

Та згодом Фієдлер наполіг на тому, щоб його взяли на фронт військовим фотокореспондентом і кінооператором. В цій ролі він виявився вельми корисною людиною, але й тут діяв не свідомо, а керуючись своїми внутрішніми почуттями.

Якщо б ці почуття раптово вирвались назовні, стали реальною силою, — він перетворився б на справжнього чудо-богатиря. Ця заокруглена людина брала участь у наступі й горіла щирим бажанням швидше знищити фашистські орди і повернутися до свого сина. Цієї хвилини він, нарешті, дочекався і, дозволю собі зауважити, що саме тоді вперше зіткнувся із стовпчиком на дев'ятнадцятому кілометрі.

— Як це розуміти?

— Я мав на увазі той час, коли він повертався з дивізії генерала Паттона у звільнену Прагу.

Карличек відпив ковток блідої підсолодженої водиці.

— У Празі він почав виховувати свого сина. Слід визнати, що робив це далеко не гаразд. До останньої хвилини він жертвував собою заради нього. Це знову ж таки було своєрідним героїзмом, який походив з його внутрішніх імпульсів. Таке самопожертвування він називав любов'ю. Ось, погляньте…

Карличек дістав з кишені фотографію розміром з листівку і простяг її мені.

— Це Арнольд Фієдлер. Ну, скажіть, хіба помітно, щоб цього хлопця за вісімнадцять років хоч би один раз покарали різками?

Я мовчки дивився на знімок.

Звичайно, це була не жива людина, а лише її фотографія. Я сподівався, що побачу на обличчі вираз гордовитості, самовпевненості й жорстокості. Та на мене дивилися світлі, прозорі очі юнака з густим хвилястим волоссям над високим чолом. Ніздрі його тонкого носа, здавалося, тремтіли на фотознімку; губи були міцно стулені, енергійне, вольове підборіддя, — це був красень без жодного сліду юнацької наївності. Але в його обличчі було щось бісівське! Коли б сатана захотів послати на землю одного із своїх дияволів, — щоб нашкодити людям, він надав би йому саме такого вигляду. Я знову й знову вдивлявся в цей портрет, намагаючись відшукати в ньому хоч крихту чогось хорошого, але даремно. Арнольд Фієдлер дивився в об'єктив так, наче в цю мить він найбільше ненавидів саме його.

Карличек не промовив жодного слова, аж доки я не повернув йому фото.

— Тепер ми наближаємось до суті справи, — продовжив він свою розповідь. — Коли Бедржих Фієдлер приїхав до Праги після звільнення країни від фашистів, він уже вільно розмовляв англійською мовою. Син його на п'ятдесят процентів був англійцем. Він, звичайно, прийняв наше громадянство, але було б дивним сподіватися, що батько почне відучувати сина від англійської мови. Навпаки, знання цієї мови ніколи не завадить у житті. В Англії у Бедржиха Фієдлера є друзі, він підтримує з ними зв'язки. Під час втечі у 1939 році Бедржиху Фієдлеру довелося зробити декому послугу, і хто зна, чи не переросла та послуга в постійну службу. Зараз Бедржих Фієдлер директор фотоательє з прекрасно обладнаними лабораторіями. Як і раніше, він залишається вірним своїй давній пристрасті — фотографує новобудови і краєвиди для листівок. Цим же займався і його син. Нам з вами добре відомі розвідники, які фотографують військові об'єкти. Не виключено, що і в цьому виявляється один з його «героїчних вчинків». В такому разі стане зрозумілим, чому мотоцикл залишився біля стовпчика — адже водій не знав про те, що нам відоме місцезнаходження тайника.

— Все це добре, Карличку, — вимовив я без будь-якого натхнення. — Але мені здається, що після такої довгої розповіді ви зробили помилкові висновки.

— О ні! — посміхнувся він. — Мені не вистачало лише конкретних підтверджень. З цією метою я й завітав учора ввечері до фотоательє. Передивився там деякі речі і зазирнув також до шафи. Я не дуже знаюся на фотосправі, але мою увагу привернув один пристрій, що нагадує апарат для перегляду мікроплівок.

— Годі, Карличку! Хіба ви раніше бачили коли-небудь такий апарат?

— Бачив. В американському кінофільмі. Товариш Скала мене також запитував, чи не було там піратської мітки, але, коли знайшовся мотоцикл, він перестав глузувати.

Я почув з приймальної чиїсь кроки і озирнувся. Це був Лоубал. Я кивнув йому головою. Можливо, у нього є якесь важливе повідомлення. Карличек також дивився на нього з нетерпінням. Та з обличчя Лоубала важко було довідатись про зміст новини.

— Доповідаю, — почав він спокійним голосом, — поки що не виявлено жодного порушення у проведенні нашої операції. Вчора, у п'ятницю, о вісімнадцятій годині шість хвилин в зоні дев'ятнадцятого кілометра проїздив наш спеціальний патруль в напрямку Бероун—Прага. Мотоцикла він не помітив.

Жодного порушення? Прекрасно! Я полегшено зітхнув. Це підтверджувало мою думку про те, що стався лише звичайний збіг обставин.

— Дякую. Всім залишатися напоготові.

— Варто звернути увагу на те, — втрутився в розмову Карличек, — що Арнольд Фієдлер їхав зовсім не туди, де потім спинився.

— Як накажете вас розуміти?

Карличек солодко посміхнувся, і мені чомусь пригадався його пересолоджений чай.

— Я ще не закінчив своєї розповіді. У Бедржиха Фієдлера є дача за тридцять кілометрів від Праги. Поряд з Бецешовським шосе. Саме туди поїхав минулої суботи його син. Завдяки тому, що недавні дощі розквасили землю, залишилися виразні сліди від мотоцикла. По них видно, що він доїхав до дачі і зупинився там. Але в той же час мотоцикл, з невідомих причин, чомусь знаходиться в іншому місці. Ми й самі дивуємось, товаришу капітан, як це могло статися.

— Не бачу ніякої дивини! Він побував на дачі, потім кудись поїхав і, нарешті, дістався до дев'ятнадцятого кілометра.

— Схоже на це. Але на тій дачі щось трапилось. — Карличек почав крутитися на стільці, неначе це його тішило. — У вівторок місцевим органам поліції повідомили, буцімто на дачу проліз невідомий злодій. Бедржиха Фієдлера, як господаря, негайно викликали туди. Довелося там побувати і нам, бо то наш район.

— Його сина у вівторок вже не було?

— Так, — підтвердив Карличек. — Старий Фієдлер ублагав нас, щоб ми допомогли йому розшукати сина, але ми ніде не могли його знайти. Він дуже хвилювався. Сам він не виїздив на дачу вже майже два роки. Вона була у повному розпорядженні сина. Тому, коли в старого запитали, що ж украдено з будинку, він потрапив у неприємне становище, а потім, нарешті, заявив, що в ньому, навпаки, стало більше речей.

— Що?! Після того, як будинок обікрали?

— Ні. Він просто невдало висловився. Арнольд умеблював будинок по-своєму. Купив, зокрема, домашній бар, м'які шкіряні крісла, велику шафу для одягу тощо. Будинок красивий, просторий, зовсім не схожий на звичайну хату. Тільки тепер шафа стоїть розкрита, на підлозі валяються скалки битих пляшок з-під лікеру, крісла розпороті ножем. Товариш старший лейтенант Скала весь час скрушно хитав головою, коли ми оглядали кімнату. Там залишилося багато цінних речей, які, безперечно, зацікавили б злодія. Виходить, що невідомий відвідав будинок лише для того, щоб усе знищити в ньому.