Чтение онлайн

"Що за дурницi, -- подумав я.
– - Всяку їжу треба ковтати. Хай то буде що завгодно: цукерка, шоколад чи щось iнше".

– - Гумку треба тiльки жувати!
– - вигукнула бабуся.

– - Чому тiльки жувати?
– - здивувався я.
– - Жують же для того, щоб з'їсти. Пережоване має бути в шлунку.

– - Та нi ж бо!
– - схвильовано скрикнула бабуся Паулетта.
– Жувальна гумка тiльки для жування!

Якесь безглуздя та й годi.

– - Скiльки ти з'їв?
– - злякано запитала бабуся.

– - Ну, так... чотири плитки чи п'ять.

– - Ой горенько!
– - скрикнула бабуся i кинулась до мами на кухню.
– - Альфi проковтнув жувальну гумку! У нього ж залiпиться кишечник... Негайно клiзму i заварити м'ятний чай... чи викликати лiкаря?

Хорошi справи! Мене вкутали теплими хустками, дали випити гiркуватого чаю. В мене у шлунку бурчало i булькало. Тато вийшов. Вiн був дуже сердитий. Мама прикладала менi до живота теплi компреси, а спантеличена бабуся Паулетта розповiдала казки про снiгурочку, про малого Ганса i його сестричку Грету. Все це було для мене така мука, а надто бабусинi казки.

– - Скажи, а як же користуватися жувальною гумкою?
– - запитав я бабусю, аби тiльки вона припинила розповiдати свої казки.

– - Це ось так, -- сказала вона i, поклавши гумку в рот, почала жувати.
– - Весь час жуєш i перекидаєш язиком: то в правий кут, то в лiвий, то в правий, то в лiвий.

– - Як безглуздо!
– - не витримав я.
– - Це ж так жує жуйку корова.

Я не хотiв образити бабусю, але мама думала iнакше. Вона влаштувала справжнiсiнький спектакль. Менi довелось сiм разiв вибачатися перед бабусею Паулеттою через ту кляту гумку.

Раптом бабуся перестала жувати.

– - М-м-м...
– - вирвалося в неї з рота.

Я подумав, що так воно й має бути; мабуть, коли людина пожує хвилин десять, такi звуки починають вилiтати самi собою. I я поцiкавився:

– - Це так завжди мимрять, коли жують гумку?

Замiсть вiдповiдi у бабусi ще раз вирвалося "м-м-м..." i в розпачi вона показала собi на рот. Е, тут щось не те I Бабуся Паулетта якось не так жувала гумку, їй скорчило рота, i вона могла тiльки промимрити "м-м-м"!

Мама принесла велику каструлю теплої води. Насилу вдалося розтулити бабусi рота.

Менi було так смiшно -- що ж у цьому поганого? Тiльки мама сказала, що це нечувано, i знову взялася напучувати мене.

Ввечерi бабуся Паулетта говорила зовсiм мало. Пригода з гумкою дуже стомила її. У нашому помешканнi стало тихо. Бабуся Паулетта мовчала. Я прислухався до свого живота. Тато думав, що вiн нарештi вгамував бабусю. А мама була задоволена.

Наступного ранку бабуся Паулетта сама почала розмову про жувальну гумку:

– - Знаєш, Альфi, то вчора вийшло погано, але повiр менi: жувальна гумка -- чудова рiч! Коли ти кiнчив жувати i хочеш їсти чи палити, тодi витягаєш її i де-небудь прилiплюєш.

Якби я не брав бiльше гумки в рот, то не було б i прикрощiв. Половину гумок я вже встиг викинути. А тепер почав жувати решту, але так, щоб нiхто не бачив. Пожувавши, я вийняв гумку з рота i прилiпив пiд столом. Такi тримається. Тодi я ще прилiпив одну знизу до тарiлки, одну за вухом, хоч i розумiв, що це безглуздо. Швидко пожувавши решту сорок вiсiм гумок, якi ще були в пакетику, я прилiпив їх до сидiння стiльця. Вийшов нiби садочок iз пластилiнових дерев. Ну, а потiм почалися прикрощi.

Мама приготувала обiд i покликала нас:

– - Iдiть їсти печеню! Тiльки швидше, а то захолоне! Альфонсе! Захопи свого стiльця, бо тут не вистачає.

Я знаю, як пильно мама стежить, щоб за столом все було в порядку i щоб у мене були чистi руки, тому я щодуху кинувся до умивальника, швиденько причесався, взяв стiльця i занiс у кiмнату. Мама послала мене також по суп i компот. Тим часом бабуся Паулетта i тато вже посiдали. Печеня була чудова. Не те, що жувальна гумка -- печеню можна ковтати, нею наїдаєшся, i вона смачна.

Пiсля їжi ми збиралися пiти на прогулянку, повставали, сидiла тiльки бабуся.

– - Ти ж, напевно, пiдеш з нами?
– - запитала мама.

Бабуся Паулетта чомусь скривилася i вiдповiла:

– - Я... я... не... не можу.

Ми перезирнулись.

– - Тобi недобре?
– - стурбувалася мама.
– - Чи в тебе, може, ще болить рот?

Бабуся Паулетта жалiбно похитала головою.

– - Я не можу звестися на ноги, -- сказала вона.
– - Мабуть, у мене прострiл. Може, тут у вас на Сходi таке повiтря, що вiд нього буває прострiл.

Бабуся силкувалася встати, але це їй не вдавалось. Вона була немов прибита цвяхами до стiльця. Мама i тато здивовано дивилися на неї. Бабуся почала схлипувати. I тут я згадав про сорок вiсiм жувальних гумок! Зрозумiло, чому бабуся Паулетта прилипла до стiльця.

– - До побачення! Пiду попереду!
– - кинув я i подався геть.

Отакий був у нас Великдень, iз прикрощами. Мама перестала зi мною розмовляти, тато теж. Вони думали, що я все навмисне влаштував.

Тато знову посварився з бабусею Паулеттою. Вiн сказав їй:

– - Так тобi й треба, що ти приклеїлася. Тi янкi, якби могли, всiх людей поприклеювали б на свої гумки.

Всi троє дорослих розсердилися на мене. Я бiльше не жую цiєї поганi. Прикро тiльки те, що мiй Чистун знайшов прилiплену пiд столом гумку i занiс до себе в клiтку. Коли вже вiн щось ухопить у свiй дзьоб, то нiзащо не вiдбереш.

Хай йому всячина, тому великодню!

Яка пригода була в мене з макаронами й помiдорами

Мабуть, нiколи в життi я бiльше не їстиму макаронiв i помiдорiв. Вiд самої згадки про них менi стає погано. А було ось як.

В суботу наш клас поїхав на екскурсiю. Як це було чудово! Ми спали в барацi на солом'яних матрацах. Приємно пахла свiжа солома. Самi варили собi їсти. Першого дня готували дiвчатка -- гороховий суп i сосиски. Другого дня дiвчатка приготували суп iз локшиною i м'ясо.

Наступного дня мала вiдбутися мандрiвка до руїн замку. Бруно сказав менi:

– - Щось не хочеться плентатись до тих руїн. Це ж далеченько -кiлометрiв з п'ять буде.

Я вiдповiв:

– - У мене теж нема охоти. Ми з татом уже були там.