Чтение онлайн

– А чому ти такий витягнутий?

– Щоб далеко бачити, - вiдповiдає лагiдно Автостоп. Вiн теж зрадiв малюковi.

– А що це там свiтиться нагорi, га? У твоєму оцi?

– Це свiтиться надiя моя зелена.

– Зелена! Зелена!
– застрибав малюк.
– Зовсiм як м'яка травичка на лужку бiля нашого будинку.

I вiн помчав по майдану й вигукував:

– Сюди! Всi сюди! Подивiться, яке гарне свiтло я знайшов!

На його лемент збiглись автомобiлi з усього мiста. Та коли побачили, що в єдинiй фарi Автостопа палає не страшне червоне свiтло, а зовсiм iнше - променисто-зелене, невимовне зрадiли.

– Ой, як це чудово!
– казали вони.
– Зелене свiтло - то колiр тiнистого гаю, рiвних лiсових галявин з м'якою шовковистою травою, яка не псує шин. Це затишнi улоговини з прохолодними струмочками, де можна напитися досхочу чистої джерельної водицi, яка не засмiтить радiатора. Хай же це свiтло горить завжди, наш улюблений Автостопе, i нагадує нам про тi приємнi хвилини, коли ми гуляли на околицi Круговертi.

I вони закружляли у танку навколо Автостопа, а той розчулився i не знав, куди подiтися вiд радостi. А зелене свiтло розгорялося дедалi яскравiше i яскравiше, поки не стало чисто смарагдовим. Тодi у всiх вирвався вигук захоплення. Вони закружляли ще швидше i заспiвали:

Наш зелений,

наш зелений,

наш зелений Автобрат!

I вiднинi

прислухайтесь

до усiх його порад!

А за мiстом на смiтнику в цей час вовтузився Смiттєвоз. Вiн по саму кабiну вивалявся в багнi i в розпал веселощiв з'явився на головнiй площi. Вiн мчав щодуху й галасував:

Тра-та-та, тра-та-та,

Геть з дороги, дрiбнота!

Ось-ось очманiлий гультiпака врiжеться у танок... I раптом око Автостопа спалахнуло пронизливим жовтим вогнем. Немов саме сонце гнiвно подивилося з неба. Смiттєвоз тiльки жалiбно вискнув i рiзко загальмував.

– Як ти посмiв з'явитися сюди в такому виглядi?
– загримiв Автостоп.
– Менi соромно за тебе!

– Пробачте менi, - заскиглив Смiттєвоз.
– Я бiльше нiколи-нiколи не буду, тiльки не заслiплюйте мене...

– Гаразд, на перший раз я тобi вибачу, - мовив Автостоп.
– їдь i працюй. Добросовiсно збирай i вози смiття, наводь чистоту на вулицях.

Присмирнiлий Смiттєвоз бочком-бочком поповз у провулок, а потiм його тiльки й бачили. Кожному зустрiчному вiн розповiдав про всесильного чарiвника Автостопа, який одним поглядом може заслiпити...

– Ось так, дiти мої, i залишився Автостоп командувати на перехрестi. А щоб бачити все довкруж, завiв багато очей. I кожен, хто пiдiйде до перехрестя, знає: запалали горiшнi очi червоним свiтлом це найсуворiший наказ зупинитися. Середнi, жовтi, радять почекати. А нижнi, зеленi й лагiднi, дозволяють рухатися. I називається звiдтодi цей всесильний чарiвник...

– Знавцем-Моргунцем!
– вигукнув Малько-Ванько.

– А країна стала називатися Чарiвною Круговертю. Бо кожен, хто потрапить у цю країну, не заплутається i не загубиться. Знавець-Моргунець потурбується про кожного подорожника, кожному вкаже правильний напрямок. У нього тепер багато помiчникiв - цiла дружина, - продовжував Дiд Драндулет.
– Вони допомагають наводити порядок на вулицях та дорогах. I всi машини їх слухаються...

– Нi, вже не слухаються, - сумно промовив Малько-Ванько.

– Як це так? Чому не слухаються?
– здивувався Дiд Драндулет.
– Хто їм дозволив?

Малько-Ванько похнюпився. Адже це вiн у всьому винний! I розповiв про те, що сталося цiєї ночi у Чарiвнiй Круговертi.

– А зараз менi треба розшукати Варю, - закiнчив вiн.

– Ну, якщо ви так хоробро визволили дружину Знавця-Моргунця, то я допоможу вам, - закректав Дiд Драндулет.
– Поїдемо разом шукати Варю.

– Оце добре!
– зрадiв хлопчик.

– На спасибi далеко не заїдеш, - пирхнув Дiд Драндулет.
– Ти спочатку почисть мене, змасти гарненько, напiй бензинчиком i водичкою, а потiм я тебе повезу. Гаразд?

– Гаразд! Тiльки... тiльки я не знаю, як це робиться.

– А я покажу!
– пiдскочило П'яте Колесо.
– Я тобi все-все покажу!

I хлопчик узявся за роботу. Вiн ретельно стер порохняву з кузова Дiда Драндулета, щедро змастив усi суглоби, залив води й чистого бензину...

– А тепер поверни важiль - отой, що внизу, - промовив Дiд Драндулет.

Малько-Ванько вчепився за важiль, натужився i з великим зусиллям повернув його. Пiдпiрки повiльно опустилися. Дiд Драндулет скрипнув i опинився на землi. Двигун його задеренчав, запирхав. Драндулет виїхав з-пiд накриття, зробив велике коло по двору i хвацько загальмував. Вiн блищав, мерехтiв i взагалi - сяяв!

– Згадаймо молодiсть!- вигукнув вiн.
– Ну, тепер сiдай, зараз помчимо!

Малько-Ванько стрибнув на сидiння i з неприхованим задоволенням погойдався на пружному оксамитi. В кабiнi старого автомобiля було затишно й зручно.

– I я з вами! I я з вами!
– заскакало навколо П'яте Колесо.

– А хто ж буде стерегти музей?
– заперечив Дiд Драндулет.

Але П'яте Колесо так жалiбно зашипiло, що вiн пом'якшав i урочисто проголосив:

– Тепер ти залишаєшся найголовнiшим наглядачем.

П'яте Колесо вiдразу гордовито роздулось. Дiд Драндулет наказав йому пильно стерегти музей, нiкого iз зловмисникiв i близько не пiдпускати.

ПРАВИЛЬНИЙ ПРОФЕСОР

Туман плавав навколо Варi, над Варею i в очах Варi.

З туману раптом долинув сердитий голос:

– Скiльки разiв попереджав: не залишайте дiтей самих... у мiстi. Вони так i дивляться, аби щось з мiсця зрушити... або когось. Особливо отi... оцi... якi не мають знань.

– А сюди тiльки такi й потрапляють, - чомусь радiсно вiдповiв iнший голос.

– Тим бiльше, тим бiльше!

Туман розсiявся. З нього випливли двi фiгури. Одна була знайома Варi. Рукастик-Смугастик, який привiв її сюди, виструнчився посеред Кiмнати Знань. А iнша фiгура... оце так фiгура! Окуляри - найбiльшi окуляри, якi Варя бачила в життi. Нiс - найбiльший нiс! Ось на такому носi й могли триматися такi великi окуляри. Волосся - найзапатланiше волосся! Здавалося, кожна волосинка так i хотiла злетiти з голови.

Фiгура помiтила, що Варя дивиться на неї, i спрямувала на дiвчинку довгий i сухий палець:

– Ще хвилина - i ти б могла загинути.
– Палець накреслив дугу i вказав на iграшкове мiсто бiля нiг Варi.
– Добре, що я встиг вчасно уповiльнити... запобiгти... зупинити...

Той, хто говорив це, заплутався. Спробував пригладити своє волосся, та де там! Воно здибилося ще бiльше, i по ньому пролетiли блакитнi iскри.

– Професоре, у вас голова iскрить!
– злякано вигукнув Рукастик-Смугастик.