Чтение онлайн

– - Ви ж повернете, цей свиток мені?— трохи розхвилювався, Харон.

– - Неодмінно повернемо!

Хлопець погодився. Забравши фляги і скриньку, юнаки побігли до будинку, де на них чикали мандрівники. У Карола від хвилювання, аж в голові паморочилось. Він попрохав усіх, підійти до нього. Бачачи його, в такому збудженому стані, друзі одразу зробили як він просив. Хлопець показав їм, як взаємодіють свиток і амулет. Друзі були вражені. Карол прочитав текст:

«Коли на небі зникне місяць,

І чорні тіні упадуть,

Відкрий ключем із світла, двері

Які у глиб гори ведуть.

Той шлях, до Місячного каменю,

Охороняє ночі дух.

Лише один пройти там зможе,

Не допоможе йому друг.

Іди і з шляху не вертайся,

Тої дороги вже нема,

Торкнися Місячного каменю,

Не зробить зла, тобі, Магра.»

Мандрівники, деякий час стояли мовчки, розмірковуючи над почутим.

– - А, де знаходяться ті двері?— раптом спитав, Теймур.

– - Мабуть десь у горах, тут сказано «у глиб гори». — відповів Карол.

– - Але ж, гори такі великі і високі, нам життя не вистачить щоб знайти. — промовив Шутім.

– - Ми, спочатку, підемо до того старого, може він нам допоможе. Веди нас Хароне!— звернувся до юнака, Мозус і той з виглядом великої значущості, повів мандрівників до нових пригод.

Стежка в бік гір, була вузенькою і майже не помітною. Було зрозуміло, що користуються нею не часто. Мандрівники ішли один за одним, попереду Харон. Він був неймовірно щасливий, що став, цим людям у пригоді. В кожній його жилочці, енергія так і буяла, так і рвалась на зовні, аж хотілось пританцьовувати.

– - Гей, хлопче, сповільни крок. Твоя сила, ще тобі знадобиться. — почув Харон, за спиною, голос Капера.

Юнак обернувся і побачив, що досить далеко відірвався від решти мандрівників, і зупинився. Коли гурт наблизився, Капер з іронією в голосі сказав:

– - Я бачу, тобі кортить скуштувати пригод. Он як рвонув! Не наздоженеш!

Хлопець ніяково посміхнувся.

– - Слухай, Хароне, мене цікавить, чого це ваше плем’я так далеко поселилося, від інших?— спитав у нього, Плато.

– - Це давня історія.

– - Розкажи. Не так нудно буде іти!

– - Взагалі , наше плем’я, складають кілька народностей. Колись, всі вони, жили окремо, хто в горах, хто в долині і міжгір’ї, але однаково потерпали від набігів кочовиків, бо були малочисленими і не могли оборонятися. Кочовики грабували їх і уганяли полонених в рабство. Та з’явилась одна мудра людина, на ім’я Бокар, він згуртував навколо себе воїнів з у сих тих племен і вони зуміли дати гідну відсіч ворогам. Старійшини тоді вирішили з’єднати в одне, всі племена і посилитися в цій долині. Першим нашим головою став Бокар, мій далекий предок. Відтоді, кочовики залишили мій народ у спокої.

– - То ти, хлопче, з поважного роду!— вигукнув Плато.

– - Так. – трохи ніяковіючи, підтвердив Харон. — Мій батько, теж був старшиною, та помер від хвороби. На його місце став дядько Тезей.

– - Можливо і ти колись, будеш головою племені.

– - Це право, потрібно заслужити! Хоч мої предки і головували, та звання старійшини не переходить у спадок.

– - Гадаю, ти зможеш заслужити.

– - Я старатимусь. — погодився з Плато, юнак.

За розмовою, мандрівники не с чулися як підійшли до підніжжя гори. На них чикало не легке випробування, підйом був крутим і небезпечним. Харон ішов попереду, він показував дорогу. Друзі не відпочивали майже до самого вечора, а зуміли здолати лише половину шляху. Сонце стрімко ховалося за горами. Мандрівники вибрали, рівну площадку для відпочинку і ночівлі. Навколо було лише голе каміння, багаття не було з чого розвести і щоб зігрітися, вони щільно притислися один до одного. Так і заночували. В ранці, на них, знову чекав виснажливий підйом. Чим вище вони підіймалися, тим холодніше ставало, сонце не гріло, як у низу. Не вистачало повітря, вони хапали його, як риби викинуті на берег, ротами, але це мало допомагало. Доводилося частіше зупинятися на перепочинок.

– - Далеко нам ще іти?—з надією в голосі, спитала Міла.

– - Треба здолати ще один перевал, а там вже вниз. — відповів провідник.

– - Швидше б уже. Сил моїх вже немає. — зітхнула дівчина.

Їй було найважче. Карол весь час знаходився поруч і допомагав, чим міг. Якби у нього хватило сили, то він би поніс Мілену на руках, та навряд чи, вона йому б це дозволила. Дівчина, сама визвалась іти в цю подорож і не хотіла бути, ні для кого, обузою. Чоловіки розуміли це і цінили її самопожертву.

Нарешті, підйом завершився, та спускатися було не легше, лише з кожним кроком до низу, повітря ставало густішим і це трохи допомагало. Друзі майже не розмовляли між собою, берегли сили, та несподівано обізвався Шутім. Ні с того , ні з цього, він раптом сказав:

– - Мені, цієї ночі, наснився сон.

– - Так тобі, ще й сни сняться?— жартівливо запитав його, Теймур.

– - Ну чого, ти його, зачіпаєш?— розсердилась на вугляра, Міла, а потім звернулась до коротуна. — І що ж тобі привиділось?

– - Та мабуть Шаміля!— знов не стримався Теймур.

– - А, ось і ні!— не образився на нього Шутім. — Снилося мені поле, все в блакитних квітах і було їх так багато, наче небо впало на землю. Іду я по тому небі, а навкруги пурхають різнобарвні метелики і раптом бачу, переді мною жінка…

– - Шаміля?— перервав розповідь, вугляр.

– - Ні, не Шаміля, висока, вродлива а за спиною крила, як у морфінів. Тільки ті маленькі, а вона заввишки як Мозус і каже мені: «Шутіме, ти хочеш навчитися літати?» А я відповідаю: «Я висоти боюся.» Раптом відчуваю, у мене за спиною, крила, вони самі по собі начали махати і я став летіти в гору, все вище і вище. Спочатку мені було страшно. Потім я став звикати до польоту і в середині мене, зробилося так лоскотно і приємно, що я почав виробляти в повітрі усякі кренделі…

– - Дітям, сниться, що вони літають, коли ростуть. Може і ти, Шутіме, почав рости?— знову покепкував з нього Теймур.

Всі засміялися, Шутім теж.

– - А, що ж було потім, чим закінчився, твій сон?— поцікавився Капер.

– - Нічим, я прокинувся. Тільки все думаю, до чого б він?

– - Хто знає, братику. — обізвався Мозус. — Можливо що і означає, а можливо і ні

– - Не міг, цей старий, поселитися у більш доступному місці. — проскиглив Шутім. —з моїм зростом і камінчик вже скеля, а тут такі валуни, що мене із за них не видно.

– - Годі жалітись!— по дружньому прикрикнув на нього, Мозус, затягуючи коротуна на кам’яну брилу. — Ось де б, тобі, пригодилися крила, друже.

– - Я з тобою згоден. — посміхнувся малий, а потім звернувся до Харона. — Доки ми будемо лазити цими скелями?

– - Скоро піде рівна стежка, понад скелею, а в кінці її і буде печера, де поселився старий. — відповів хлопець.

Мандрівники ще трохи поперелазили через каміння і нарешті їхній провідник, який увесь час ішов попереду, вигукнув: