Чтение онлайн

якби отак заплакав не один.

«Вітрила», 1958 р.

СОЛОВЕЙКО ЗАСТУДИВСЯ

Дощик, дощик, ти вже злива!

Плаче груша, плаче слива.

Ти періщить заходився,

соловейко застудився.

А тепер лежить під пледом —

п’є гарячий чай із медом.

Сольфеджіо

Старий маестро з добрими руками,

котрий гуманно причинив балкон,—

на весь квартал з вікна його роками

лунає писк майбутніх примадонн.

Сольфеджіо, сольфеджіо!.. Октави...

колоратура... опера... вокал...

Взискуйте слуху, слуху, а не слави!

Нічого, звик. Усе життя звикав.

Вони приходять, гарні і негарні.

До ваших послуг. Мріяла давно.

Талант... мистецтво... Боже, є книгарні,

театри, спорт, ну, зрештою, кіно!

Усі пищать. Усі вони сопрано.

Усі співати хочуть Баттерфляй.

Він каже:

— Згодом. Зараз іще рано. —

А верещать — хоч вуха затуляй.

Він каже:

— Потім. Це ще перші кроки. —

Він за урок чорніє, як земля.

Нічого. Справно платять за уроки.

Він репетитор. Репетуйте. Ля!

На сто одна. Це, зрештою, природно.

О Маргарити кольору бордо.

Натхнення? Що ви? Зараз це не модно.

Цікаво, як співала Віардо?

Що ви сказали? «Тоска»? Тоська. Так, Пуччіні.

Аїда? Ні. Безсоння. Люмінал.

Вам не дано. Пояснювать? Причини?!

В кардебалет. В кафе. У персонал!!!

Десь люди, певно, затикають вуха.

Ну, так, звичайно, грюкнуло вікно.

О боже мій, ні голосу, ні слуху...

Ля, ля! Не сі, а ля!.. А, все одно.

"Сон лісний прийшов до мене в хату"

 * * *

Сон лісний

прийшов до мене в хату.

Став на стіл. Із склянки воду п’є...

Все гаразд.

Я добре буду спати,

коли сон у мене в хаті є.

Я не знаю, правда, що присниться:

ще пелюстки згорнуті у сну,

ніби зберігають таємницю —

як я тяжко ждала цю весну.

Як стогнали сосни на морозі,

як не спали верби по ночах,

як ліси шуміли в передгроззі,

як берези падали на шлях!

...Сон весняний

з падолисту виринув,

волохатий, синій, теплий сон.

Сосни сплять, щасливо, втихомирено,

прихилившись кронами до корон.

«Мандрівки серця», 1961 р.

"Сонце зійшло, як сходить віками"

* * *

Сонце зійшло,

як сходить віками...

Зігнувшись під вітром

в земний уклін,

впала верба на замшілий камінь,

збивши кору з корявих колін.

«Мандрівки серця», 1961 р.

"Сонце моє, оченята карі"

* * *

Сонце моє, оченята карі,

синя криниця в моїй Сахарі,

сосен моїх сльоза бурштинова,

серця мого печаль полинова,

синя птиця мого Метерлінка,

в чистому полі росте материнка,

скирти сердиті, як зубробізони,

взяли на роги усі резони.

Думка моя, переплакана двічі,

може дивитися людям у вічі.

Грішниця я. Полюбила чужого.

Долі моєї пекуча жого.

Буде гроза! Потім буде тиша.

Жінка твоя. Але я твоїша.

Десь ти живеш по дорозі в Святошино.

Душу мою без тебе спустошено.

Оце дожилася — з бурі та з клекоту,

оце дожилася — до сліз, до лепету.

Всесвіт. Проблеми. Трагедій поденщина.

А я закохалася. Сказано — женщина.

"Сороко, не кричи! Я в лiсi не стороння"

* * *

Сороко, не кричи! Я в лiсi не стороння.

Я знаю тут усiх, i знають всi мене.

І хори птиць, i цих дубiв хороми.

І сосни, сосни, SOS! — тону у їх красi.

І рiчечка, де вранцi-рано

бобри працюють фiлiгранно.

І лис, i лось, i те осiннє поле.

І та над яром стежечка стрiмка.

І той, що вже нiзвiдки i нiколи

не вийде з лiсу i не погука.

"Сосновий ліс перебирає струни..."

* * *

Сосновий ліс перебирає струни.

Рокоче тиша на глухих басах.

Бринять берези. І блукають луни,

людьми забуті звечора в лісах.

Це — сивий лірник. Він багато знає.

Його послухать сходяться віки.

Усе іде, але не все минає

над берегами вічної ріки.

Світає світ в терновому галуззі.

Кладуть вітри смичок на тятиву.

Десь голос мій шукає моїх друзів,

і хтось чужий кричить мені: ау!

І знову тиша. Лиш блукають луни,

Крізь день, крізь мить, крізь душу, крізь віки.

Сосновий ліс перебирає струни