Чтение онлайн

найяснішим квітам рідня,

на осінній землі терплячій —

ніби залишок літнього дня...

Милий мій!

Розминаються люди,

і немає для них вороття...

Коли щастя у тебе не буде,

потьмяніє твоє життя,

коли будні приб’ють до землі, —

хай хоч згадка про наше кохання

спалахне на сірому тлі.

«Вітрила», 1958 р.

СКІФСЬКА БАБА

Ти, скіфська баба, кам’яна незграба,

стоїш в степах… Курай і бугила…

Яка ж ти баба, ну яка ж ти баба?!

За сто віків дитя не привела!

Були б у нього кремінь-ноженята,

ото вже б гупотіло по ланах!

Чого смієшся? Космос нежонатий,

а ти стоїш одна у полинах.

Невже ж таки ніхто не женихався?

А висить же в музеях твій портрет.

Тобі козацький череп усміхався,

Та це – минуле. Ти дивись вперед.

Ти звикла – коні, гаківниці, стріли,

Зрадецькі хани з профілем шулік…

Ти це забудь. Усе це застаріле.

Поглянь навколо. Це – двадцятий вік.

А ти стоїш. Звітріли коси й руки.

Скришились плечі,– може, скажеш, ні?

Були б у тебе кам’яні онуки.

Ти розумієш, бабо? Кам’яні!

Ото – літак, а не якась дараба.

Це все – прогрес. А ти стара як світ…

…Сміється баба, клята скіфська баба,

сміється, ухопившись за живіт.

"Літературна Україна", 13 червня 1967

СКРИПАЛІ З МАРАМОРЕША

Щосуботи, по роботі,

не сидиться паруботі.

Вісімнадцяте століття,

захід сонця — медовар.

Сходять хлопці у долину,

мнуть зубами бадилину,

на крисанях чорні пера

і наопашки кептар.

Буде грім до понеділка,

землю витопчуть до глянцю.

Кожен має свою дівку,

кожен хоче свого танцю.

Щоб не скоїлося бучі,

темперамент — Каліфорнія! —

скрипалі смички співучі

натирають каніфоллю.

Б'ють підборами дівчата,

чобітки, як на ресорах.

А з якого ж їм почати,

як замовлено штук сорок?

— Мокеняска!

— Унгуряска!

— Тропотіта!

— Инвертіта!

— Арделяна!

— Хацегана!

— Калабряза!

— Жок!

— Хейдея!

В зуби вдарив,

скрипку брязнув.

Ой, де я?!

В хлопців щелепи, як жорна.

Під рум'янцем ходять жовна.

Чорні очі, мов скажені,

в жовтім пасі — три кишені.

Сходить місяць, як діжа,

а в кишенях — три ножа:

один плаче,

другий сміється,

третій крові хоче.

Ріжте, бийте, Бога ради!

Але хто ж вам буде грати?!

Ну, пішов скрипаль до раю.

З скрипалем буває різне.

Та якщо він добре грав,

то навіщо ж його різать?

І між іншим, не музика,

а перекупка з тандити

той скрипаль, котрий потрафить

всім одразу догодити.

...Думу думали арбітри.

Браги випили три літри.

Вісімнадцяте століття,

вісім кухлів на столі.

Скрипалі хіба ж не знають?

Що потрібно людям, грають.

Хай же грають на помості —

на три сажні від землі!

Будуть танці, будуть різні.

Буде чутно й за три сажні.

А хто хоче їх зарізать,

то для того недосяжні!

"Скупе, аж біле, сонце над полями"

* * *

Скупе, аж біле, сонце над полями.

Вдягає хлопець шапку на бігу.

Мигтять в очах чотири чорні плями —

рябенький пес на білому снігу.

А я дивлюсь, а я чомусь радію.

Моя душа від поля до небес.

А, власне, справді... теж мені подія...

Сніги і хлопчик, і рябенький пес.

СЛАЙДИ

У нашому саду була розкішна флора, —

жоржина й кропива, любисток і ревень.

І прадід мій ходив, як привид Ельсінора,

і сойка у кущах пищала цілий день.

Була в тому саду смородина й порічки.

Малина розрослась, як дикий чагарник.

Індустріальний подиїх п’ятирічки

до нас у сад тоді ще не проник.

Ще півники цвіли. Ще яблука родила.

В городі ще стояв локальний, свій, туман.

Бабуся той город так-сяк обгородила,

а потім щовесни білила той паркан.

А потім в паркані хтось виламав штахету,

ліхтариками груш вчарований між віт.

В ту дірку в паркані відрився світ поету —

великий, і складний, і незбагненний світ.

Прорубане вікно — з укропу у Європу.

В Європі вже був млин, двигучий, паровий.

І прадід мій ходив, як Ной після потопу.

А я собі, мала, була — як херувим.

Я пурхала в саду, розгойдувала квітку.