Чтение онлайн

Під грушею у дикій моркві

до ранку ходять їжаки.

А в сні далекому, туманному,

не похилячи траву —

Дюймовочка в листочку капустяному, —

я у життя із вічності пливу.

"Стоять хатинки набурмосені"

* * *

Стоять хатинки набурмосені.

Береться памороззю брук.

Люмінісцентні барви осені.

По ниві ходить чорний крук.

"Страшні корчі вербових ікебан"

* * *

Страшні корчі вербових ікебан.

Зникаєм, як етруски і ацтеки.

Недавно в Чорнобилі дикий кабан

переходив вулицю біля аптеки.

Людей нема, а яблуні цвітуть.

І мертва річка зблискує, як ртуть.

"Страшні слова, коли вони мовчать"

* * *

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія - це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

"Страшний калейдоскоп"

* * *

Страшний калейдоскоп:

в цю мить десь хтось загинув.

В цю мить. В цю саму мить. У кожну із хвилин.

Розбився корабель. Горять Галапагоси.

І сходить над Дніпром гірка зоря-полин.

Десь вибух. Десь вулкан. Руйновище. Заглада.

Хтось цілиться. Хтось впав. Хтось просить: «Не стріляй!»

Не знає вже казок Шехерезада.

Над Рейном не співає Лореляй.

Летить комета. Бавиться дитя.

Цвітуть обличчя, острахом не стерті.

Благословенна кожна мить життя

на цих всесвітніх косовицях смерті!

"Стриптизи осені"

* * *

Стриптизи осені,

і дріж святого Вітта,

і самотканий дощ, і сонця лиш на чверть,

І вже дотлів цвітастий ситець літа,

оцим полям набираний на смерть.

Душа полів, ти пам’ятаєш стерні?

Оцю печаль, покинутість оцю?

Останній пензель літньої майстерні —

тополя зронить краплю багрецю.

Змарніє день, зіщуляться берези,

замре коріння в сизій мерзлоті...

Убоге поле, ми з тобою Крези,

десь наше зерно — гори золоті.

СУВИД

Ми завжди проїжджаєм це село.

Ім’я у нього праслов’янське — Сувид.

Тут навіть хмари особливо сунуть —

сутемна синь на бронзове чоло.

І хоч Стрибог на поїзд пересів,

і вже дахи струсились од соломи, —

тут, за щитом смарагдових лісів,

моїх жар-птиць блакитні космодроми.

Я забуваю сумніви і сум.

Я воду п’ю у Сувиді з криниці.

В країні сосен, сувидських красунь,

зі мною грають в піжмурки суниці.

Тут Сувид скрізь. Він ходить по росі.

Учора він прокинувся сосною.

То коней напуває у Десні,

а то як грім гуркоче за Десною.

І хто він — Сувид? Може, бог лісів,

що десь пішов у нетрі й буреломи?

Він, може, чує луни голосів

і хоче теж вгадати собі, хто ми?

Спасибі вам, двори і явори,

що ви лице дали його розгледіть —

у тиші вод, у борознах кори,

у хмарі, що як профіль і як лебідь.

Здригнувся лось. Регоче браконьєр.

 — Який там Сувид? — каже. — Все нормально.

Він міф. Він мох. Він сутінь цих озер.

Його ніде на світі вже немає.

Неправда, є! Бо хто у небесах

на дощ поверне місяця рогами?

Хто після тебе пройде по лісах,

вогонь притопче босими ногами?

Не можна бути, щоб його — ніде.

Без нього людям суєта і сумно.

І я гукаю: — Су-ви-де!.. — ви де?

 — Ви де?.. Ви де?.. — відгукується Сувид.

"Суворий вчитель, розум невблаганний"

* * *

Суворий вчитель,

розум невблаганний,

немов дитину, серце научає.

Оцінки ставить.

Вписує догани.

Найменших помилок не вибачає.

Терпляче викликає на довіру,

читає надто правильні моралі:

— Ти вже доросле.

Мусиш знати міру.

Себе в руках тримати.

І так далі.

Ти знову закохалось, як шалене.

Затіяло нерівний поєдинок.

Раніш поради не спитало в мене,