Чтение онлайн

над берегами вічної ріки...

"Спини мене"

* * *

Спини мене отямся і отям

така любов буває раз в ніколи

вона ж промчить над зламаним життям

за нею ж будуть бігти видноколи

вона ж порве нам спокій до струни

вона ж слова поспалює вустами

спини мене спини і схамени

ще поки можу думати востаннє

ще поки можу але вже не можу

настала черга й на мою зорю

чи біля тебе душу відморожу

чи біля тебе полум’ям згорю

"Спинюся я і довго буду слухать"

* * *

Спинюся я

і довго буду слухать,

як бродить серпень по землі моїй...

Ще над Дніпром клубочиться задуха,

ще пахне степом сизий деревій.

Та верби похилилися додолу,

червоні ружі зблідли на виду,

бо вже погналось перекотиполе

за літом —

по гарячому сліду...

«Вітрила», 1958 р.

"Співучі обриси роденівської Музи..."

* * *

Співучі обриси роденівсьої Музи,

недоторканна мармурова плоть,

той вигин рук,

важкий туман волосся,

тонке одухотворене лице.

Такою ти з’являлася, о Музо,

натхненним опівнічникам-поетам.

А ми...

А ми!

Оглянься —

за плечем

стоїть твоя категорична Муза.

Того не можна. І того не слід.

Пласка як дошка. Голос — наче блямба.

Маслакувато затуливши світ,

танцює ритуальні танці штампа.

Сама собі насвистує в свисток.

Сама собі цензура, і жюрі.

І клаца кастаньєтами кісток,

і ритми вибива на кобурі.

Хароша штука, ета кобура.

Всі добровільно підуть до вольєри.

Хрущов — ура! І не Хрущов — ура!

А головне — да здравствуєт кар’єра!

СПОГАД

Поїзд у Варшаву спогади навіяв, —

Я на Україні згадую тебе.

Ти співав для мене пісню вечорами, —

«Цо кому до теґо, же ми сєм кохами».

Я люблю, коханий, Київ і Варшаву,

Але батьківщина в кожного своя.

Як тебе згадаю, — забринить сльозами —

«Цо кому до теґо, же ми сєм кохами».

Поїзд із Варшави йде крізь моє серце,

Сто доріг між нами, а печаль одна.

І минають роки, роки за роками...

«Цо кому до теґо, же ми сєм кохами».

"Наше слово", Варшава, 18 лютою 1968

 Див. також інший варіант вірша: "Ти співав для мене пісню вечорами"

"Справжня сила — довше під спудом"

* * *

Справжня сила — довше під спудом,

наростає, гартує волю.

Хай міцнішають руки й груди,

щоб підняти велику долю.

Щоб як вийти вже на дорогу, —

не спинятися ні на хвилю,

здобувати тяжкі перемоги

тільки силою — не зусиллям.

Непоспішно йдуть урагани.

Тишиною гроза починалася...

Метушня слабким притаманна.

Безголосим властивий галас.

«Проміння землі», 1957 р.

"Ставить осінь на землю свою золоту жирандоль"

* * *

Ставить осінь на землю свою золоту жирандоль.

І, ковтаючи сльози, одягши на плечі сукману,

перемотує літо на чорні котушки тополь,

шиє голим полям нескінченну сорочку з туману.

Тихо строчать дощі... І навіщо мені ця печаль?

Що я хочу спитать у цієї сумної кравчині?

Я прощаюся з літом. І воно мені каже: — Прощай!

І хитав над шляхом порожні гнізда грачині..

"Стара моя Полтавонько, Олтаво"

* * *

Стара моя Полтавонько, Олтаво!

Щоразу по загладі молода.

Ох, скільки дзвонів тих одкалатало,

коли тебе пустошила орда!

І як літали стріли половецькі

і клекотіли степові орли!

Минулих літ великодні мертвецькі

тебе густим мовчанням облягли.

І що лишилось від твоєї вроди?

Безлюдних дворищ виляглі тини,

між попелищ некопані городи,

де рили землю дикі кабани.

А потім знов на тому потолоччі,

несіяні, мов квіти і трава,

пробились люди і протерли очі, —

Полтавонько, ти все-таки жива?!

Плакучі верби сплакали у воду

гірку пилюку одболілих літ.

З підземних нір зацьковану свободу

попідруки ти вивела на світ.

Позаростали рутою руїни.

І знов твій голос тугою примовк.

В твоїх лісах, над водами твоїми

своїм богам молився князь Витовт.

Зминули дні. Ти старшала роками.

Ішла у небо і вростала в грунт.