Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
...Зорі крізь щілини в клуню дивились
поглядом тихим, далеким, глибоким:
— Холодно в ночі усім одиноким!
Холодно...
Холодно...
Холодно...
Холодно...
Ніч проминула.
Нічого не снилось.
Ледве на світ благословилось, —
встала вдова,
пирогів напекла,
Мандрівника до воріт провела.
До оболоні,
до шляху в поле.
Ще й уклонилась:
— Щасти тобі, доле!
А сусідки на неї дивилися,
і плювалися,
і хрестилися:
— Безсоромниця
і розпутниця,
вже й не криється, шалапутниця,
Бач, відплив від берега човник...
Що не ніч,
то новий полюбовник!
РУАН
Жанну Д’Арк спалили в Руані.
«Мені шкода тебе, Руане!» —
Це останні її слова.
...А світ чадить. А світ уже не білий.
А ти така, хоч прикладай до ран.
Голубко Жанно, дух неозлобілий, —
«Руан, Руан! Шкода тебе, Руан!»
Руан, Руан... Така висока вежа.
Красиве місто, що і говорить.
Руан. Руан, на площі ж не пожежа, —
Людину палять, бачиш, як горить?
Ти бачиш, ти! Ти ніздрі роздуваєш,
Ти товпишся. Ти в захваті закляк:
Як мучиться!.. і корчиться!..буває ж ...
І стогне, стогне! ... — а ти ж думав як?
Це боляче. Це тяжко. Це смертельно.
Для цеї муки тіло заслабе.
Ну, кат — це кат, вогонь розвів ретельно.
А хто, Руане, хто примушував тебе?!
А втім, чого ж. Все так, на кожнім кроці.
Останнє в світі враження Христа:
Як той жовнір змочив ту губку в оцті
І ткнув її розп’ятому в уста.
Вітаю вас. Оплакую вас, люди.
Горю вогнем у вашу темноту.
Спасибі вам за наклепи й огуди,
За галас ваш і вашу німоту.
Не вирвуся. Прикручена, прикута.
Обвуглююсь у пекло вогняне.
А все-таки горять зі мною пута,
Що до стовпа прив’язують мене.
Прощайте, люди. Кланяйтесь горилам.
Згорю, одмучусь і воскресну я.
Та тільки буде пахнути горілим.
Руан, Руан, твоє, Руан, ім’я!
САДЖАНЕЦЬ
Деревце оперилося.
Пір’я зелене
тріпотіло на радісному гіллі.
В листопаді опало...
Деревце називалося кленом.
Обкопали його.
Відірвали його від землі.
Повезли-повезли
по дорогах труських осінніх.
В незнайомі ґрунти
посадили в далекім краю...
Не зів’яло воно,
бо у вузлик міцного коріння
на дорогу взяло
найріднішу землю свою.
«Вітрила», 1958 р.
"Сади стояли в білому наливі"
* * *
Сади стояли в білому наливі.
Іскрив зеніт, як вольтова дуга.
А ми були безсмертні, бо щасливі.
За нами пам’ять руки простяга.
"Сайгак, тарпан… О як ми легко звикли"
* * *
Сайгак, тарпан… О як ми легко звикли,
що ці тварини вже на світі зникли!
Зникають зубри, вивелися коні,
зникають річечки і оболоні.
Червона качечка і сіра пташка каня, —
і ті вже під загрозою зникання.
І ті вже під загрозою зникання.
А ми усе звикаєм до звикання.
4.06.1990
«Мадонна перехресть», 2012
"Самі на себе дивляться ліси"
* * *
Самі на себе дивляться ліси,
розгублені од власної краси.
Немов пройшов незримий Левітан —
то там торкнув їх пензликом, то там.
Осінній вітер одгуляв, затих.
Стоїть берізонька — як в іскрах золотих.
"Сахається розгублена душа"
* * *
Сахається розгублена душа,
почувши раптом тихі кроки щастя.
І неповторність кожної хвилини
шукає шлях від болю до перлини.
СВІТАНОК
На зорі обзивалися коні,
парувала земля після злив,
і світанок моря червоні
біля обрію щедро розлив.
Десь далеко за тими морями
з-під холодного попелу хмар
буйний вітер своїми руками
вигрібає сонячний жар.
«Вітрила», 1958 р.
СВІТЛИЙ СОНЕТ
Як пощастило дівчині в сімнадцять,
в сімнадцять гарних, неповторних літ!
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Вона ридає, але все як слід.
Вона росте ще, завтра буде вищенька.