Чтение онлайн

аніж зробити необачний вчинок.

Ось почекай, візьму тебе за вухо,

бо вже терпіння, далебі, немає...

а серце робить вигляд, ніби слуха.

І, як школяр, на вікна поглядає.

«Мандрівки серця», 1961 р.

СУМНА КОЛУМБІАНА

Що, розуме, скептичний мій химернику?

Не прикидайся, ти сумуєш теж.

Любов відкрити важче, ніж Америку.

По-перше, чи до неї допливеш?

А допливеш — то цілий, чи потрощений?

Спустошений, ускладнений чи спрощений?

З якими вантажами, чи збагатими?

З якими міражами й сурогатами?

Ну, ось доплив. Ти певен, що впізнаєш?

Ну, ось впізнав. Ти кинешся в прибій?

Ну, виборов. Ну, вистраждав. Ну, маєш.

І все-таки — чи ти повіриш їй?

Не налетять якісь конквістадори,

Копитом в душу і в обличчя — «плі!»

І фермери посадять помідори

На шуканій ошуканій землі.

Як довго не було її в біноклі...

О, море днів,гірка твоя вода!

Просмолені канати із коноплі

Вже натягати в бурю набрида.

Уже собі нічого не пробачиш.

Уже не йдеш наосліп, навмання.

Земля, земля!..Ти вже її не бачиш.

Тобі в очах диявольське ткання.

Все вже змішалось. Все уже дифузія.

Земля,земля!..Тепер уже невчас.

Коли тонула ще одна ілюзія,

Ти вже й не кидав рятувальний пас.

Хай дальній берег в сонці медом плавиться.

Земля, земля!..Усе ж уже було.

Хай іншому якомусь мореплавцеві

Фазан розстелить пальмове крило.

І хай пливе, і хай собі радіє,

А потім проклинає свій порив.

За Добрим Мисом Доброї Надії

Вже не один той подвиг повторив.

"Сумує хата, бо вона вже пустка"

* * *

Сумує хата, бо вона вже пустка.

Сумує сад, бо вже не золотий.

І ніч глухоніма

осінніми руками

розмовляє з місяцем на миґах.

А хмари мимо, хмари мимо, мимо.

Холодна пустка виє у димар.

І місяць білий, як обличчя міма, —

трагічна маска під бровами хмар.

СХОДИТЬ СОНЦЕ

Сходить сонце, ясний обагрянок

Заглядає у вічі мені:

А чи добрий у мене ранок,

Чи не плакала я вві сні?

Ранок – добрий.

А ночі, ночі!

Снишся ти і чужі краї…

Плакали сині очі.

Плакали сірі очі.

Плакала чорні очі.

І всі – мої.

«Проміння землі», 1957 р.

СЬОМЕ НЕБО

Благословляю ті сліди,

благословляю ті дороги,

що привели мене сюди –

в мистецтва зоряні чертоги!

Тут сьоме небо,

верх бажань,

мета духовної жадоби,

причина слізних уповань –

сам бог і всі близькі особи.

Пророки, ангели, святі,

секретарки і херувими.

Благословенна мить в житті,

коли сідаєш поруч з ними.

Блаженна мить, священна мить!

Але хай бог мене простить,

що я штовхався якомога,

щоб сісти ближче біля бога.

Щоб воскурити фіміям,

і разом випити сто грам,

і щоб сподобитись тих страв,

що божий кухар готував.

О, божа велич неземна!

О, запах редьки і вина!

Закурить бог – і від цигарки

на небі створюється хмарка.

Бог плюне в космос – цілу мить

здається, що зоря летить.

А як гикне, то що й казать? –

всі гості покотом лежать.

І я лежу, і я тремчу:

а що, як милість обмине –

бо не поплеще по плечу

простого смертного, мене.

Є, правда, чутка, що і він,

не кажучи лихого слова,

земного батька простий син,

в боги потрапив випадково.

Та – нічичирк!

Бо хто ж не зна –

у нього сила неземна.

Що Саваоф? Старий дивак.

Із глини сотворив людину.

Оце так бог, оце мастак!

Перетворив її у глину.

"Вітчизна", кн. 7, липень 1962

"Такий чужий і раптом — неминучий"

* * *

Такий чужий

і раптом — неминучий.

Химери хмар задушать горизонт.

Земля вдихне глибинно і жагуче

на вишняках настояний озон.

Мені нестерпно, душно, передгрозно.

Ліловим чадом туманіє без.

Гудуть ліси, риплять дубові кросна,

парчеву зливу виткавши з небес.

Лягла грози пульсуюча десниця

на золоте шаленство голови.

Мені, мабуть, ніколи не досниться

сліпучий спалах чистої жаги.

Гроза мені погрожує громами,

закутий біль спинає на диби.

Нехай смакують почуття гурмани,

а ти стихія — любиш, так люби!

Чи ще тебе недоля не намучила?

Чи не сліпить грозою ткана ніч?

Люблю.