Чтение онлайн

Але печаль приходить завчасу.

Це ще не сльози – це квітуча вишенька,

що на світанку струшує росу.

Вона в житті зіткнулась з неприємістю:

хлопчина їй не відповів взаємністю.

І то чому: бо любить іншу дівчину,

а вірність має душу неподільчиву.

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

"Свої і чужі тривоги"

* * *

Свої і чужі тривоги,

незгоди людських взаємин,

як давні дніпровські пороги,

лежать на шляху моєму.

Та серце повік не здорожиться,

і страху не знає недаром.

Мій прадід був запорожцем.

Водив за пороги байдари.

«Мандрівки серця», 1961 р.

СВЯТ-ВЕЧІР

Мороз малює у віконці.

Узваром дихає кутя.

І Мати Божа на іконці

у хустку кутає дитя.

Побудь дитиною, синочку.

Твоє дитинство золоте.

Ще вітер віє у терночку

і дерево на хрест росте.

Ще час не сплинув за водою.

Ще Юда спить у сповитку.

Он гурт з різдвяною звіздою

уже на ближньому кутку.

Поколядують і засіють.

Ще, може, буде і життя.

Ти на Голгофі вже Месія,

а на руках іще дитя.

СЕБЕЛЮБЦЕВІ

Можна подумати,

що природа дала тобі шмат життя,

як старцеві —

кусень хліба,

так жадібно ти його з’їв,

ні з ким не поділившись,

ще й крихти згріб у долоню

і проковтнув крадькома.

«Мандрівки серця», 1961 р.

"Сидить диявол десь на Гіндукуші"

* * *

Сидить диявол десь на Гіндукуші.

Вивчає звідти всяку Божу твар.

Питає: — Гей! Почім сьогодні душі?

Чому такий неякісний товар?

У передгір’ї зріють виногрона.

Колиску моря вітер колихнув.

— Во врем'я оно, о, во врем’я оно! —

сказав диявол і чомусь зітхнув.

2.02.2003

«Мадонна перехресть», 2011 р.

"Син білявого дня і чорнявої ночі..."

* * *

Син білявого дня і чорнявої ночі,

вечір-мулат підійшов до порога.

Слухай, мулате, бачиш ті ночви, —

нехай це буде стара пірога.

Давай попливемо у ніч коротку

назад по ріці незворотнього часу.

Тепер із черепа роблять коробку,

колись хоч робили із черепа чашу.

Давай попливемо у те, що минулось.

Насняться нам сагайдак і стріли.

Так захотілося, так заманулось,

щоб печеніги нас перестріли.

Тінь Святослава майне під зірками,

хвиля лине через край піроги.

Білої блискавки чорні аркани

кидає небо в дніпровські пороги.

А ми пливемо й пливемо без упину.

Що нас чекає у ніч заворожену?

Вже так до ножа ми звикли у спину,

що в чесній битві ми переможемо!

Давай попливем і ніде не причалимо,

давай побудемо трохи окремо.

Хіба ж кого-небудь ми опечалимо

тим, що пливемо там, де пливемо?

Іде епоха моя головата

кудись від етики до синтетики.

Ближчий мені старий Гайявата,

ніж всі досягнення кібернетики.

Хай нам Уїтмен махає беретом...

Ти думаєш, вірші потрібні поетові?

Поетові треба бути поетом.

СИНИЧКИ НА СНІГУ

* * *

Синиці голодом намлілись —

така зима, така зима!..

Оце б у вирій полетіти, —

так батьківщини ж там нема.

"Сіре місто, бетонна маро"

* * *

Сіре місто, бетонна маро,

до кісток перепахле гудроном.

Я маленька принцеса Метро,

коронована мертвим неоном.

В миготінні трасуючих трас,

в гримотінні новітньої ери

я рятуюся тут серед вас,

сталактити моєї печери.

Як втомився мій час від погонь!

Хоч на мить я себе відокремлю.

Може, я забіжу у вагон.

Може, я провалюся крізь землю.

Хай двигтить і вилискує Змій

в мармуровій мушлі склепіння.

Вже цей світ божевільний — не мій,

а моє вже тут тільки терпіння.

Чи боліло в Адама ребро,

коли Бог дав жону чоловіку?

Я маленька принцеса Метро

у печерах ХХ-го віку.

"Сірий день. Тьмяніючі трави"

* * *

Сірий день.

Тьмяніючі трави.

Чорна м’ята — при самій землі.

Несподівано квіти яскраві

спалахнули на сірому тлі.

Пурпурові, жовтогарячі,