Чтение онлайн

* * *

Відмикаю світанок скрипичним ключем.

Чорна ніч інкрустована ніжністю.

Горизонт піднімає багряним плечем

день —

як нотну сторінку вічності.

Що сьогодні?

Який веселий фрагмент

із моєї шаленої долі?

Усміхається правда очима легенд

і свобода — очима неволі.

Любов неповторна — моя валторна.

Шляхи прощальні — перша скрипка печалі.

А сірі будні будуть бити, як в бубни.

Дуже мені легко. Дуже мені трудно.

Еволюція гусячих пер.

Філософій забрьоханий німб.

Слово — прізвище думки тепер,

а частіше — її псевдонім.

Так чого ж я шукаю і чим я жива?!

Велемовний світ велелюдний.

Ви поезія, вірші?

Чи тільки слова?

У майбутнього слух абсолютний.

"Літературна Україна", 13 червня 1967

ВІДОЗВА ДО БАЛАКУЧОГО ГОСТЯ

Ображати тебе не хочу я,

прошу тільки, щоб ти зрозумів —

не розстрілюй часу робочого

кулеметною чергою слів!

Поки ми собі на здоров’я

тут говорили про сотні тем, —

гине час, стікаючи кров’ю

не написаних нами поем.

«Мандрівки серця», 1961 р.

"Віки живуть в старому фоліанті"

* * *

Віки живуть в старому фоліанті.

Душа шукає не прощення — прощ!

А дощ так само ходить по веранді,

Екологічно небезпечний дощ.

І сам на сам із Всесвітом імлистим

Летить Земля із людством на плечі,

А дощ шепочеться із листям,

Як я з тобою уночі.

11.05.2005

"Мадонна перехресть", 2011 р.

ВІНГРАНОВСЬКИЙ НАД РОССЮ

Він тут сидів над річкою. Живий.

Живий і гарний. З теплими руками.

Його тут знали птиці і гриби.

Боялись риби.

А тепер він камінь.

Той камінь в спеку теплий теж. Але,

Хоч добрий скульптор ані в чім не схибив,

для серця камінь — місце замале.

І не бояться риби.

А все так само. В лузі ходить кінь.

І Рось як Рось,як річка і не Лета.

І дощ іде. Шукає той курінь.

І сонце встало. Жде того поета.

5.05.2011

«Мадонна перехресть», 2011

"Вітри гули віолончеллю, писали пальми акварель"

* * *

Вітри гули віолончеллю, писали пальми акварель.

Я вчора бачила ту скелю, де був прикутий Прометей.

В країні древньої Колхіди, де п’ється радісне вино.

А я ж вважала, що це — міфи. А я ж вважала, це — давно!

В країні гордій і гористій ця скеля сива, як Софокл.

Її показують туристам, туристи дивляться в бінокль.

Тут берегів амфітеатри, і море міниться од барв.

О Прометею! Варто?!

— Варто! —

так він сказав мені з-за хмар.

ВІЯЛО МАДАМ ПОЛЕТИКИ

Ідалія Полетика,

прославилася бабонька,

цькувала собі генія, знічев'я, просто так.

Тепер в музеях Пушкіна

зі стін очима кліпає,

за віяло ховається, коли екскурсовод

ні-ні та її скаже: — Ось вона,

та сама світська дамочка,

котра цькувала генія. Нікчемна, а й вона

отрути жменьку вкинула, де наклепи варилися,

і є в його загибелі також її вина.

Куди ж тепер їй дітися?

Безсмертя річ безвихідна.

Всі погляди спиняються на ній, на ній, на ній!

А що, мадам Полетико?

Позиція невигідна.

Тепер сиди у рамочці, прилюдно червоній.

Він щедрий, незлопам'ятний,

він вивів тебе з ницості.

Без нього, без убитого, ну ким би ти була?

А так усі розплутують по вузлику, по ниточці,

вже років сто розплутують усе, що ти плела.

В Дантеса були крильця — сріблясті еполетики.

Він пурхав, ти звивалася — як жевжик і змія.

Воно, звичайно, бувши

дружиною Полетикя,

годилось би залишити достойніше ім'я.

Ідалія, вродливиця, і очі з поволокою,

дитя розпусти графської, рождене без вінця.

Як ви цькували генія!

Безжалісно, толокою.

Чого ж тепер ти віялом прикрила півлиця?

Ідалія, сучасниця,

ну, як тобі сичалося?

Звідкіль взялося віяло, бо наче ж не було.

Чи ти ото прикрилася, щоб совість не пручалася,

щоб люди не побачили роздвоєне жало?

А треба ж було думати,

царі, Дантеси, Дубельти,

Ідалія Полетика, і всі на одну масть!

То небезпечно — генія цькувати.

Він у безсмерті страшно вам воздасть.

"В маєтку гетьмана Івана Сулими"

* * *