Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
В маєтку гетьмана Івана Сулими,
В сучасному селі, що зветься Сулимівка,
До кінських грив припадені грудьми,
Промчали хлопці — загула бруківка —
І тільки гриви…курява…і свист…
Лунких копит оддаленілий цокіт…
І ми…і степ…і жовтий падолист…
І цих дворів передвечірній клопіт…
І як за сонцем повертає сонях,
Так довго вслід чомусь дивились ми.
А що такого? Підлітки на конях…
В маєтку гетьмана… Івана Сулими…
"Вночі із хаосу безсоння"
* * *
Вночі із хаосу безсоння
коли мій Всесвіт ожива —
як срібні птиці вилітають
ще не приборкані слова.
За день банальностей і фальшу
ото піднімеш стільки тонн —
що не напишеш,
що не скажеш
Не те! — Застогне камертон.
А день схитне свою орбіту
і тиша зорі засіва —
І Хтось диктує з-понад світу
непередбачені слова.
ВОГНИКИ
Ходять трепетні вогники
уночі
по осінніх шпалах.
Зустрічаються,
розминаються,
в темряві спотикаються,
лаються тихо й сердито —
гравій дощами розмито.
Ходять трепетні вогники,
носять гарячу воду,
постукують по колесах поїзда.
Скоро
поїзд
поїде
до інших далеких станцій...
І трепетні вогники ночі
в людей перетворяться вранці.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"В пустелі сизих вечорів..."
* * *
В пустелі сизих вечорів,
в полях безмежних проти неба
о, скільки слів
і скільки снів
мені наснилося про тебе!
Не знаю, хто ти,
де живеш,
кого милуєш і голубиш.
А знаю — ти чекаєш теж,
тривожно вгадуєш і любиш.
І я прийду в життя твоє.
Тебе, незнаного, впізнаю,
як син вигнанця впізнає
прикмети батьківського краю.
Я ради цього ладна жить.
Всі інші хай проходять мимо,
аби в повторах не згубить
одне,
своє,
неповториме.
Нехай це — витвір самоти,
нехай це — вигадка й омана!
Моєму серцю снишся ти,
як морю сняться урагани.
"Все більше на землі поетів"
* * *
Все більше на землі поетів,
вірніше –
тих, що вміють римувати.
У джунґлях слів поставили тенета,
але схопити здобич ранувато.
Зайці, папуги, гнізда горобині…
Великий щебет, писк і цвірінчання –
таке,
що часом хочеться людині
поезію шукати у мовчанні.
Хай метушиться дріб'язок строкатий,
міняє шерсть залежно від погоди…
Поете,
вмій шукати і чекати!
Найкращий вірш ще ходить на свободі.
"Вітчизна", кн. 7, липень 1962
"Всі ми — яблуні, облиті купоросом"
* * *
Всі ми — яблуні, облиті купоросом.
Всі ми здатні родити лише дрібні гіркущі
яблучка.
І коли наш господар чіпляє на нас рум’яні
бутафорські плоди —
ілюзію урожаю —
коріння наше болить у нашій землі.
Я вийшла із цього саду.
Наді мною нема господаря.
Мені дорога лиш земля, з якої я росту.
Я стою одиноко, але в промерзлих суцвіттях
передчуваю свої перші справжні яблука
ВУЛИЦЯ СОЛОВ’ЇНА
Солов’ї співають повсюди,
але так назвали її,
бо гадали тутешні люди,
що найкращі у них солов’ї.
Позвикалися з їх голосами,
і здається, що з давніх-давен
солов’ї прилітають ті самі,
проростає той самий ромен,
на дзвіниці клекоче галич,
квітнуть мальви із року в рік...
Коли б дітям не марилась далеч,
все б здавалось застиглим навік.
«Проміння землі», 1957 р.
В ЧАС ВЕСНЯНОГО РОЗЛИВУ
В час весняного разливу
зацвітає верболіз.
Через річку гомінливу
дуже довгий перевіз.
Біля того перевозу
вітер котики гойда,
і пливе під верболозом
позолочена вода.
Човен ріже позолоту,
пахнуть стебла молоді,
села гріються напроти
по коліна у воді.
Неприкаяне роздолля —
повідь неба і ріки !
Ліс вітрил на видноколі,
а чи білі вишняки.
Обрій дальний і мінливий,
хвилерізи з чагаря...
В час весняного розливу
ріки схожі на моря.
«Вітрила», 1958 р.
ГАМБІТ СТЕЙНША
Буває розум — як горіння горна,