Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:

В маєтку гетьмана Івана Сулими,

В сучасному селі, що зветься Сулимівка,

До кінських грив припадені грудьми,

Промчали хлопці — загула бруківка —

І тільки гриви…курява…і свист…

Лунких копит оддаленілий цокіт…

І ми…і степ…і жовтий падолист…

І цих дворів передвечірній клопіт…

І як за сонцем повертає сонях,

Так довго вслід чомусь дивились ми.

А що такого? Підлітки на конях…

В маєтку гетьмана… Івана Сулими…

"Вночі із хаосу безсоння"

* * *

Вночі із хаосу безсоння

коли мій Всесвіт ожива —

як срібні птиці вилітають

ще не приборкані слова.

За день банальностей і фальшу

ото піднімеш стільки тонн —

що не напишеш,

що не скажеш

Не те! — Застогне камертон.

А день схитне свою орбіту

і тиша зорі засіва —

І Хтось диктує з-понад світу

непередбачені слова.

ВОГНИКИ

Ходять трепетні вогники

уночі

по осінніх шпалах.

Зустрічаються,

розминаються,

в темряві спотикаються,

лаються тихо й сердито —

гравій дощами розмито.

Ходять трепетні вогники,

носять гарячу воду,

постукують по колесах поїзда.

Скоро

поїзд

поїде

до інших далеких станцій...

І трепетні вогники ночі

в людей перетворяться вранці.

«Мандрівки серця», 1961 р.

"В пустелі сизих вечорів..."

* * *

В пустелі сизих вечорів,

в полях безмежних проти неба

о, скільки слів

і скільки снів

мені наснилося про тебе!

Не знаю, хто ти,

де живеш,

кого милуєш і голубиш.

А знаю — ти чекаєш теж,

тривожно вгадуєш і любиш.

І я прийду в життя твоє.

Тебе, незнаного, впізнаю,

як син вигнанця впізнає

прикмети батьківського краю.

Я ради цього ладна жить.

Всі інші хай проходять мимо,

аби в повторах не згубить

одне,

своє,

неповториме.

Нехай це — витвір самоти,

нехай це — вигадка й омана!

Моєму серцю снишся ти,

як морю сняться урагани.

"Все більше на землі поетів"

* * *

Все більше на землі поетів,

вірніше –

тих, що вміють римувати.

У джунґлях слів поставили тенета,

але схопити здобич ранувато.

Зайці, папуги, гнізда горобині…

Великий щебет, писк і цвірінчання –

таке,

що часом хочеться людині

поезію шукати у мовчанні.

Хай метушиться дріб'язок строкатий,

міняє шерсть залежно від погоди…

Поете,

вмій шукати і чекати!

Найкращий вірш ще ходить на свободі.

"Вітчизна", кн. 7, липень 1962

"Всі ми — яблуні, облиті купоросом"

* * *

Всі ми — яблуні, облиті купоросом.

Всі ми здатні родити лише дрібні гіркущі

яблучка.

І коли наш господар чіпляє на нас рум’яні

бутафорські плоди —

ілюзію урожаю —

коріння наше болить у нашій землі.

Я вийшла із цього саду.

Наді мною нема господаря.

Мені дорога лиш земля, з якої я росту.

Я стою одиноко, але в промерзлих суцвіттях

передчуваю свої перші справжні яблука

ВУЛИЦЯ СОЛОВ’ЇНА

Солов’ї співають повсюди,

але так назвали її,

бо гадали тутешні люди,

що найкращі у них солов’ї.

Позвикалися з їх голосами,

і здається, що з давніх-давен

солов’ї прилітають ті самі,

проростає той самий ромен,

на дзвіниці клекоче галич,

квітнуть мальви із року в рік...

Коли б дітям не марилась далеч,

все б здавалось застиглим навік.

«Проміння землі», 1957 р.

В ЧАС ВЕСНЯНОГО РОЗЛИВУ

В час весняного разливу

зацвітає верболіз.

Через річку гомінливу

дуже довгий перевіз.

Біля того перевозу

вітер котики гойда,

і пливе під верболозом

позолочена вода.

Човен ріже позолоту,

пахнуть стебла молоді,

села гріються напроти

по коліна у воді.

Неприкаяне роздолля —

повідь неба і ріки !

Ліс вітрил на видноколі,

а чи білі вишняки.

Обрій дальний і мінливий,

хвилерізи з чагаря...

В час весняного розливу

ріки схожі на моря.

«Вітрила», 1958 р.

ГАМБІТ СТЕЙНША

Буває розум — як горіння горна,

Поделиться с друзьями: