Чтение онлайн

empty-line/>

* * *

Атомний Вій опустив бетонні повіки.

Коло окреслив навколо себе страшне.

Чому Звізда-Полин упала в наші ріки?!

Хто сіяв цю біду і хто її пожне?

Хто нас образив, знівечив, обжер?

Яка орда нам гідність притоптала?

Якщо наука потребує жертв,—

чому ж не вас вона перековтала?!

* * *

Загидили ліси і землю занедбали.

Поставили АЕС в верхів'ї трьох річок.

То хто ж ви в, злочинці, канібали?!

Ударив чорний дзвін. І досить балачок.

В яких лісах іще ви забарложені?

Що яничари ще занапастять?

І мертві, і живі, і ненароджені

нікого з вас довіку не простять!

* * *

Страшний скрипаль підняв уже смичок.

Вів буде грати реквієм річок.

Хто вдарив землю в сонячне сплетіння

і спричинив конвульсії стихій?

Я чую увертюру апокаліпсису.

Вчора на базарі дядько

продавав хрест з двома ангелами.

* * *

Бувають збіги дивні і страшпі.

Не вірте збігам, збіги випадкові.

Діапазон мети і метушні

поету мстить в неправедному слові.

Той чоловік з-під темної зорі.

Він вам сказав і потирає руки.

Бувають душі — наче пні старі,

що пишуть стежку почерком гадюки.

* * *

Вночі літак гуде у небі сумно.

Маленький джміль у просторі. Летить.

Зівсюди землю зорі обступили.

І Всесвіт в лупу дивиться на нас.

Хто ми йому? І що він бачить звідти?

Чумацький Шлях чи зоряну чалму?

Земля, що крутить хула-хуп орбіти,

мабуть, ще зовсім дівчинка йому.

* * *

Колись буди Орфеї, а тепер корифеї,

А як же він став корифеем, як не був Орфеєм?

Сам Орфейне був корифей.

Він навіть не бував у Спілці.

Сидів собі і грав на сопілці.

І його розтерзали менади,

бо не піддався на їхні принади.

* * *

Цитринове сонце, смарагдовий ліс!

Заломлене літо крізь тисячі лінз.

Моя душа у цьому літі —

як скалка сонця в хризоліті.

* * *

— Чи ти питала свою Долю, жінко,

коли ти перестанеш бути гарною?

— Коли перестану любити, —

казала Доля.

— А коли ти перестанеш любити?

— Коли перестану бути гарною.

* * *

Мені здається, музика — космічна.

Найбільш космічна із усіх мистецтв.

Я часом думаю, що музика походить

ще з позивних із космосу крізь хаос.

А особливо — скрипка і орган.

В його акордах чутно кроки Бога.

* * *

Мене дивує, що в дитинстві

мене нічого не дивувало.

Ходив гарбуз по городу.

На яблуні сиділа Жар-птиця.

Під вікном у нас на травичці

жабка, мишка і півник жили в рукавичці.

А тепер — якийсь листочок осінній,

і вже стоїш в потрясінні.

* * *

Мені снилась бабуся. Що вона ще жива.

Підійшла як у церкві. Засвітила слова.

І свят-вечір у хаті, і з медом кутя.

Всі зайці ще вухаті, і я ще дитя.

Стіни білі-пребілі, і натоплена піч.

Інкрустований місяць в заворожену ніч.

* * *

Всі ми про щось мріяли у дитинстві.

Хто про іграшку, хто про казкові пригоди.

А я — щоб мати до ранку не збожеволіла.

Вперше казку про Попелюшку

я почула на попелищі.

* * *

Ожиново-пташиний ліс. Озера всі в лататті.

Одну сосонку вишиває

сріблястим шовком павучок.

Із цих озер пили ще динозаври.

1 плив туман Великоднів русальних.

Але ж біда народу, де на завтра

уже не залишається казок!

* * *

Тепер Жар-птиці не буває.

Жар-птицю будень убиває.

Людина знівельована юрбою.

Заснути. Все забуть. Прокинутись собою.

* * *

Як давить світ, як обступає,

як приголомшує, як мне!

Як зберегти в собі це серце,

коли воно не кам'яне?

Як зберегти в собі цю душу

в глобальнім клекоті біди?

Кити хоч викидаються на сушу.

А людству викидатися куди?!

* * *

Ми поранені люди, ми дуже поранені люди.

Але хто наші вбивці? — не цей, не цей і не ця.

їх нема, вони є, і все це ще тільки прелюди.

Ті, що нас убивали, змінили вираз лиця.

Древо мислі вродило — цитати, цитати, цитати.