Чтение онлайн

Як втомилась душа у суспільній своїй німоті!

Хто віддасть нам життя?

А немає ж у кого спитати.

Ті, що нас убивали, іще раз уже не ті.

* * *

Те, що принижує,— пронизує.

Душа образ не забува.

Все, чим образили поета,

акумулюється в слова.

А слово — струм. А слово — зброя.

А віще слово — вічове.

Душа, зруйнована, як Троя,

своїх убивць переживе.

* * *

Поет не може бути власністю.

Це так йому вже на роду.

Не спокушайте мене гласністю.

Я вдруге в пастку не піду.

Працюю в кратерах вулканів.

Я завелика для капканів.

* * *

Вириваюсь, як Лаокоон.

Змії тепер метиковані.

То душили,

тепер обнімають.

* * *

У Люксембурзі або десь в Монако,

мабуть, немає мислячих інако.

Бо де бувають мислячі інако?

Мабуть, лиш там, де мислять всі однако.

Але ж навіщо мислити однако,

та ще в країні, більшій за Монако?

* * *

Не живемо, а вибачаємось.

Хтось завжди зазирає у вікно.

Хтось потайки обнишпорює душу.

Хтось на людей нацьковує юрму.

Я все щось мушу, мушу, мушу, мушу!

А, власне, що я винна і кому?!

* * *

Поезія і популярність —

у цьому завжди в якась полярність.

Це — шлях од гідності до принагідності

Це — учта слави при духовній бідності.

Мені довелося бачити

найввдатніших поетів світу —

всі вони були не естрадники, а страдники.

* * *

Не треба все валити на Прокруста,

коли не маєш дару Златоуста.

Гріх сіяти недобре зерно.

Дешевий успіх — це мана.

Самозаслуханото бевзя

шляхетна муза обмина.

* * *

Все важче знаходити квіти,

мед яких обіцяє бути цілющим.

Недаром європейська бджола

брала нектар з квіток Андалузії.

І космічний пилок носила в свій древній вулик,

Також пил архаїчний зi всіх книгозбірень світу.

Мед новітній гіркий,

стільники уже синтетичні.

На телеграфних дротах не зіграєш

свій плач гітари.

* * *

Стоять озера в пригорщах долин.

Луги цвітуть у придорожній смузі.

І царствений цибатий чорногуз

поважно ходить в ранній кукурудзі.

Дівча козу на вигоні пасе.

Машини мчать, баранки крутять аси.

Малина спіє... І на все, на все

лягав пил чорнобильської траси.

* * *

Жоржини на чорнобильській дорозі

вже другий рік як струшують біду.

Прозорий жах обмацує ворота —

чи можна людям в хату увійти?

Роса — як смертний піт на травах,

на горіхах,

Але найбільше стронцію — у стріхах.

Хто це казав, що стріхи — традиційні?

У нас і стріхи вже радіаційні.

* * *

Летючі крони голубих дерев.

Із року в рік дожити до неділі.

Ріка. Палатка. Озеро. Курінь.

Аборигени Острова Надії.

Босоніж дітки бігають малі.

Пройшла гроза і не була озонною.

А де тепер не зона на землі?

І де межа між зоною й не зоною?!

* * *

Перегнали конку експресом.

Одвінчали геніїв лавром.

Те, що вчора було прогресом,

завтра стане іхтіозавром.

Але чи так уже й по висхідній

іде фантазія людства?

Від крилатого коня до крилатої ракети.

* * *

Лиш храм збудуй, а люди в нього прийдуть.

Не бий на сполох в невідлитий дзвін.

* * *

В дитинстві я літала над жоржинами.

Та й виросла, літаючи — літа. —

Тепер ходжу стежками і стежинами

і прикладаю шлях крізь болота.

Втомилось мое серце калатати.

Терплю і мовчки прокладаю шлях.

Я, що у снах навчилася літати...

Я, що могла б ходити по шпилях…

* * *

Болото цмокав губами.

Болотяні класики кумкають на купині.

Я знаю тут свого безвихідь.

Але куди подітися мені?

Податись можна, а подітись — та.

* * *

Дев'ятий вал болотяних емоцій.

Мистецтво подивитися не в суть.