Чтение онлайн

* * *

Починають зорі пригасати.

В пам’яті сутуляться хрести.

Альбіоні, Верді, Сарасате,

поможіть цей сум перебрести!

14.11.2007

«Мадонна перехресть», 2011 р.

ПОШТОВА СКРИНЬКА

Останні квіти.

Перший іній.

Свинцеве листя.

Срібний ґанок...

Поштову скриньку в колір синій

дідусь фарбує цілий ранок.

Погріє руки у рукавах.

на скриньку збоку поглядає.

Яскрава скринька, ой яскрава!

Від кого ж він листів чекає?

Такий старий і одинокий,

чоло скорботою вгорнулось.

Година.

Тиждень.

Місяць...

Роки!

Сини з війни не повернулись.

Спустіли храми голубині,

і розхитався ветхий ґанок...

Поштову скриньку в колір синій

дідусь фарбує цілий ранок.

«Вітрила», 1958 р.

ПРАЩУР

Коли ридали сосни янтарем

і динозаври ніжились в щириці,

коли ще жив у пралісі пралев,

коли у небі глибали праптиці,

коли льоди зсувалися із гір

і ще була не ящірка, а ящір,—

який він був, мій особистий пращур,

неандерталець, вертикальний звір?

А він же був, той дикий, той праперший,

котрий жарину виглядів од хвищ,

на стійбища людинячі приперши

ведмедя із пралютих сукровищ.

Йому іще кохання і не снилось.

Він знав ще, може, тільки букву «р-р-р».

Душа іще нічим не осінилась,

і розум був іще кошлатий... Бр-р!

Сліпого духу зарості дрімучі,

печерна тінь у потолоччі трав,

він що себе питаннями не мучив,

не каявся, не сіяв, не орав.

У груди сарні вскіплював стрілу

і твердо спав, упоравши ведмедя.

І наче Богу, кланявся дуплу,

де срібні липи чаділи від меду.

Він з лапи їв. Криваве м’ясо плямкав.

Та в ніч, коли зацвів гіркий мигдаль,

погладив раптом рябомизу самку

і перший в світі винайшов печаль.

"Пригадаєш забуту казку"

* * *

Пригадаєш забуту казку,

цяцьку, знайдену в лободі,

на озерах зелену ряску

і кораблики на воді, —-

і душі дитяче начало

(найчастіше, що маєш ти)

потяглося до тих причалів,

де твої почалися світи,

звідки виплив ти якось вдосвіта

у простори, такі голубі,

ані хліба,

ні сили,

ні досвіду

на дорогу не взявщи собі.

І маленькі були неполадки,

і великі були нелади,

і ніщо не здавалось випадком,

бо лишало на серці сліди.

«Вітрила», 1958 р.

"Признаватися, може, й не варто"

* * *

Признаватися, може, й не варто,

щоб не знав ти і відав,

як, приклавши лінійку до карти,

виміряю між нами віддаль.

Сантиметри старанно множу.

Кілометри ретельно ділю.

І з усіх підрахунків виводжу,

що, мабуть, я тебе люблю.

«Проміння землі», 1957 р.

"Прийомний син барона був баран"

* * *

Прийомний син барона був баран,

що набирався лоску при лакузах.

Альковний кіт, кадрильний ветеран,

типовий фат в обтягнутих рейтузах.

Ну що він міг? Сказати комплімент.

Посмакувати пошлий анекдотик.

Продутись в карти, вибрати момент

і спромогтися на двозначний дотеп.

Страшна душа, як озеро Лох-Несс.

Не вписана в безсмертну партитуру.

І хто б він був без Пушкіна, Дантес?

А так він теж ввійшов в літературу.

"Прийшов у місто дуже гарний лось"

* * *

Прийшов у місто дуже гарний лось.

У надвечір’ї деревом здавався.

Сказали люди: — Це нам так здалось, —

і через те ніхто не здивувався.

А що такого? Лосі нам рідня.

Креснув рогами — як трамвайні дуги.

Він, може, йшов до мене навмання —

з моїх лісів, з чорнобильської туги.

"Природа мудра. Все створила мовчки..."

* * *

Природа мудра. Все створила мовчки.

Росинку поту втерла на брові.

На буреломах сходять мухоморчики —

театр ляльковий просто на траві.

Один великий, в брилику озерце.

Оранжеві, червоні ковпачки.

Здається, вийде гномик в камізельці,

застебнутий на срібні гаплички.

І вклониться. Задзвонить бубонцями.

Драбиночку приставить до гриба.

І краснолюдки підуть з куманцями