Чтение онлайн

повз гриб, що зветься Жаб’яча Губа.

Ідуть, ідуть, ідуть та спотикаються.

А на грибку, під криласом пташок,

з великим пензлем, у зелених капцях

фарбує гном оранжевий дашок.

Йому злізати високо і круто.

Він пензель той тримає обома.

Як гарно все! І все така отрута.

І сіє дощ... І гномиків нема...

ПРИТЧА ПРО ІМ'Я

Одного разу

десь у антиквара

серед старого мотлоху знайшли

шедевр мистецтва.

То була картина,

покрита пилом.

Хтось провів байдужо

по полотну рукою, —

і зненацька

в щілину очі глянули живі.

Гарячі, відчайдушні і веселі,

вони на всіх дивились з далини

крізь пил віків

і морок забуття.

Вони сміялись —

що їм забуття?

Що їм якихось два чи три століття,

якщо мірило існування — вічність?!

Всі заніміли,

навіть врівноважені,

скептичні, завжди стримані знавці.

А потім обережно і побожно

обтерли пил,

вдивлялися в мазки,

вивчали фарби, школу і манеру.

Хто це?

Веласкес, Дюрер, Тіціян?

Чи, може, зовсім невідомий майстер?

Мовчало загадкове полотно.

Ні найдрібніших літер, ні ознаки...

Художник, певно, написав картину

і, вражений великою красою,

забув ім’я поставити своє!..

А тут же, поруч, висіла картина

когось із містечкових живописців.

Така собі,

всього у ній потроху,

а головне —

ім’я на видноті,

мале ім’я із літер величезних!

«Мандрівки серця», 1961 р.

ПРИТЧА ПРО РІКУ

Давно колись була ріка Діала.

І цар персидський на імення Кір.

І лотоси біліли, мов піали.

І берег грав вогнями, як факір.

То царське військо йшло на переправу.

Священний кінь з недогляду втонув.

І Кір порушив проти неї справу.

Судив ту річку. І таке утнув:

Він присудив, щоб не було Діали.

Він смертний вирок їй оголосив.

Звелів прорити у пісках канали,

Зрубав дерева й трави покосив.

Одвів ті води у всі боки сущі.

Ріка умерла. Не було ріки.

Пройшло по неї військо, як по суші.

Пройшло те військо… І пройшли віки…

Піски пустель засипали канали.

Ріка в русло вернулася своє.

Царя немає. Є ріка Діала.

Немає Кіра. А Діала є.

ПРИЧМЕЛЕНІ ГНОМИКИ

В пивничці на лото сиділи п’яні гномики.

Вони кричали: — Хто

поруйнував нам домики?

Вони горлали: — Ми

всіх наб’ємо, налупимо! —

Хтось усміхався: — Хми, —

і розглядав крізь лупу їх.

Вони гукали: — Бой!

Іще вина, три порції. —

Зітхнула мишка: — Ой,

велика річ пропорції.

"Пробачте, осінь, я вас не впущу"

* * *

Пробачте, осінь, я вас не впущу.

У вас мороз на скронях.

Не барабаньте пальцями дощу

вночі по підвіконнях.

Я краще ось пораджу вам —

вдягніть пурпурні шати.

Бо вже пливе Левіафан,

і треба поспішати.

ПРОВОДИ

Хрести дубові туляться в берізках.

Квітує поле в пахощах медове.

Прославши скатерті при обелісках,

своїх солдатів поминають вдови.

Вже оддзвонили дзвони великодні.

Вже на гробках молебні одслужили.

Такі сумні й задумані сьогодні,

ой, затужили вдови, затужили!

Що мій лежить за Віслою, далеко.

Якби землі хоч рідної на труни.

А ті ж обличчя — як скрипкова дека,

що вже на скрипці порвані всі струни.

А мій пропав десь безвісти, не знаю.

Чи хоч над ним горбочок нагорнули?

Як я ж тепер чужих тут поминаю,

щоб і мого десь люди пом'янули!

А я ж нічого в бога не просила,

мені ж тоді було хоч в ополонку,

що я ж дитя під серцем ще носила,

а вже мені прислали похоронку.

Великий день... Великдень Перемоги..

Все ж наче вчора. А літа минають...

На проводи, в степу біля дороги,

своїх солдатів вдови поминають.

"Прости мені, мій змучений народе"

* * *

Прости мені, мій змучений народе,

Що я мовчу. Дозволь мені мовчать!

Бо ж сієш, сієш, а воно не сходе,

І тільки змії кубляться й сичать.

Всі проти всіх, усі ні з ким не згодні.

Злість рухає людьми, але у бік безодні.

"Простіть мені усі, кого образила"

* * *

Простіть мені усі, кого образила,

бо в суєті бурхливого життя

я грубо розкидалась фразами,

але прийшла пора для каяття!

Простіть за те, що часом мимоволі,