Чтение онлайн

— О ні! Я категорично заявляю, що ти нікуди не поїдеш без цих елегантних трусів!

Сара взяла мереживні стрінги й кумедний пояс для панчіх і все те запхнула назад до велетенської туристичної торби, яка вже тріщала по швах.

— Але я в них не влізу. Крім того, я взагалі не планую там ніякого роздягання, ви що, подуріли? — Ядзя докірливо глянула на подруг.

— Не планує, не планує… — передражнила її Уля. — Гадаєш, я планувала трьох дітей? Окрім того, навіть якщо із цього нічого не вийде, то ти почуватимешся в таких трулях дуже сексуальною.

— Передусім відчуватиму, як вони врізаються мені в дупу. — Ядзя знову глянула на куценький клаптик тканини між двома мереживними смужками. — Подумати лише, у мене колись була така попа…

— У кожної з нас була. — Сара змагалася із блискавкою на сумці. — Коли ми щойно народилися!

Вони товклися утрьох ще відучора, з перервою на короткий сон уночі, так, неначе від цієї поїздки залежала доля всього людства. Хоча це мала бути звичайнісінька вилазка з ночівлею в затишному готельчику. Метою цієї ескапади був спільний відпочинок і покращення стосунків Ципріяна та Ядзі.

Коли три дні тому він з’явився в неї на порозі з букетом осінніх хризантем, у Ядзі майнула думка, що він напевне жартує й зараз на додачу запалить цвинтарну свічку, аби наочно підтвердити її незворотній кінець для публіки.

Ципріян довгенько не міг отямитися від шоку, викликаного усвідомленням того, що приміщення, у якому вони знаходяться, це не передпокій і не комірчина для віників, а нормальна Ядзина квартира. Кинув куртку на диван, перевів подих і роззирнувся помешканням.

— Як ви тут поміщаєтеся? — У його голосі вчувалася непідробна стурбованість.

— Намагаємося компенсувати тісноту квартири розширенням внутрішнього простору. — Ядзя збентежено посміхнулася й зачинила вікно, бо знадвору війнуло вечірнім холодом.

— Замерз?

— Ага. — Ципріян хухнув у долоні. — Погода нині пиздувата.

Згори почулося єхидне хихотіння Гуця. Лише тоді Ципріян його помітив.

— Е-е-е… тобто холодно. Дай п’ять на десятку, старий! — Потиснули руки.

— Ми саме збиралися повечеряти. Приєднаєшся до нас? Нічого особливого, звичайний супчик із сочевицею й чилі…

— Супчик-дупчик! — вигукнув малий, зістрибуючи зі свого ліжка.

Ципріян засміявся, а доки Ядзя змагалася за завісою з каструлями, він переконався в просторово-організаційному таланті господині. Його шафа здавалося, була більшою, ніж це горищечко. Підвісити під стелею гамак для хлопця здалося йому дуже мудрим розв’язанням проблеми, він і сам із задоволенням застрибнув би туди, пригадавши власні хлоп'ячі мрії про хатку на дереві.

— Як справи, віршомазе? — запитав він, підморгуючи. — Прочитаєш мені щось новеньке? Приємно час від часу послухати сучасну поезію.

— Це був Норвід.

— Норвід чи не Норвід, що занадто, то шкідливо. — Ципріян заголосно кахикнув, аби приховати власне невігластво.

Ядзя принесла тарілки, і якусь хвилину всі їли мовчки. Розігрітий суп був надзвичайно смачним. Гарячий і запашний, він мав пікантну гостроту. На якусь мить у ділянці мозку Ципріяна, котра відповідала за пам’ять, промайнули приємні відчуття. Цей смак несподівано переніс його в інший час і простір, якийсь хлопчина тинявся подвір’ям у червоних колготках і зішкрябував з кам’яних східців засохлий курячий послід. Дивно… це ніби повернутися з війни й знову опинитися під теплою периною дитинства.

Коли на денці залишилися самі лаврові листки, Ципріян кахикнув і промурмотів довгий і незрозумілий монолог, з якого випливало, що:

— він просить у неї пробачення за свої непродумані слова;

— він засерйозно поставився до їхнього останнього виступу, а це ж бо лише конкурс;

— глядачі її люблять;

— без неї програма втрачає свій шарм;

— вона внесла у його життя щось нове;

— і взагалі, він запрошує її на вихідні до Казимежа, аби вони помирилися.

Усе це сталося так несподівано, що перш ніж Ядзя встигла опам'ятатися, Густав зіскочив зі своїх нар і почав канючити: «Ну, мамо, ну погоджуйся, погоджуйся!». До того ж Ципріян сяйнув білозубою посмішкою й глянув на неї, немов поранений олень, і Ядзя вмент забула про всі свої принципи, особливо той, щоб ніколи й за жодних обставин не пробачати чоловікові, котрий хоч раз її образив.

Отож зараз вона стояла, схвильована, як гімназистка, і чекала, доки альфа-самець приїде по неї своєю понтовою червоною тачкою. Через кілька хвилин на вулиці залунав клаксон. Дівчата, які, звісно, були поряд із Ядзею в цей історичний момент, кинулися до вікна.

— Ну знаєш! — обурилася Уля. — Він що, піднятися нагору не може, сигналить, як до собаки!

— Мені це не подобається! — насупила брови Сара.

— Ой, припиніть мене накручувати, добре?

Ядзя швидко схопила сумку, цмокнула Густава в око й за мить її кроки застукотіли на сходах.

Причаївшись за фіранкою, Едзьо ще довго стояв біля вікна потому, як спортивний автомобіль зник за рогом. Тоді обернувся, витяг з буфета домашню горіхову настоянку. Налив півсклянки, випив одним духом, а тоді впав у крісло. Старе й скрипуче, як і він сам.

Пансіон «Затишок» приліпився на краю схилу й виглядав, як архітектурна примха якогось фантаста. Кожне вікно було іншої форми, а окремі поверхи демонстрували різні стилі: неокласицистичний перший поверх, сецесійний другий і шалений постмодернізм піддашшя. Перш ніж поселитися у двох одномісних номерах, відокремлених один від одного спільною ванною, вони двадцять хвилин прочекали адміністратора. Тихенько шелестіли старосвітські букети з будяків, які були оздобою інтер’єру. Залагодивши формальності, вони піднялися догори крутими, скрипучими східцями, вистеленими килимовим покриттям. Ядзя відчинила двері до свого номера й відчула себе «коханкою француза». Вона вочевидь опинилася в борделі з belle 'epoque. На вікні висіли важкі штори, а заслане червоним покривалом ліжко відбивалося у велетенському дзеркалі над ним. У кутку стояла розпусна ширма з індійськими мотивами тантричного кохання. Ядзя зазирнула до шухляди тумбочки, сподіваючись побачити там якийсь старомодний гігієнічний посібник, але всередині виявилася лише фірмова ручка й порожня пляшка з-під мінералки.

Ядзя подумки усміхнулася. Щоразу, ночуючи не вдома, у чужому ліжку, вона задумувалася над його історією. Дивлячись на матрац, запитувала себе, чого він набачився й начувся за своє довге життя. Негайно покартала себе за такі думки й зійшла додолу.

Хоча надворі западали сутінки, вони вирішили прогулятися перед вечерею. Розім’яти кістки й побалакати трохи. Усю дорогу обом довелося подолати мовчки. Виявилося, що «Мазда», як і її власник, виглядала круто лише зовні, а всередині крився добряче знищений механізм. Нестерпне ревіння несправного глушника унеможливлювало будь-яку розмову. Їдучи сюди, вони лише перезиралися, ніби побоюючись, що зараз хтось із них передумає й захоче повернутися до Варшави. Гуляючи порожнім о цій порі року бульваром, вони неквапом обмінювалися короткими репліками й раз у раз жартували. Ципріяна полишило нестерпне напруження, пов’язане зі спритно вигаданою роллю. Зараз у нього б точно не вийшло вдавати романтичного зальотника. На щастя, швидко з’ясувалося, що Ядзя не належить до того типу жінок, котрі очікують від чоловіків постійного обожнювання й зацікавлення. Саме через це він був їй вдячний, бо з подивом зрозумів, що почувається з нею спокійно й невимушено.

Ядзя теж помітила цю зміну. Зараз, далеко від Варшави, цього невсипущого ярмарку марнославства, Ципріян здавався їй зовсім іншою людиною. Без постійного напруження, готовності дати інтерв’ю чи автограф або сфотографуватися, він перетворився на звичайного й навіть симпатичного хлопця. Звісно, зірок він з неба не хапав, але, як сам їй зізнався, освіту здобув швидко й болісно, а потому вже тільки танцював.

Тож переодягаючись перед дзеркалом, влазячи в чорну вечірню, жахливо незручну сукню, Ядзя подумала, що може, їм удасться разом пережити найближчу добу в доволі дружній і приємній атмосфері.