Чтение онлайн

– - Нічого. — заспокоїв горянина, Карол. — Мені б лише знайти Мілину, а там, я вже, щось вигадаю.

– - Наш Карол, теж чарівник, але Білої магії. — пояснив Готару, Теймур. — Ні ваша цариця, ні Бахтар, з ним, легко не впораються.

Молодий горянин, з розумінням, кивнув головою. Все ж хлопцеві було не пособі, та відмовлятись від допомоги новим знайомим, він не став, і вся компанія рушила до міста.

Коли завиднілись стіни Каурдану, Готар в нерішучості зупинився.

– - Ти чого?— здивувався Карол.

– - Я там, так би мовити, в розшуку. Лише підійду до варти, мене схоплять. — пояснив молодий розбійник.

– - Не хвилюйся, я цього не допущу. — заспокоїв, його, Карол. —І в загалі, в мене тут визрів план.

– - Який ще, план?— поцікавився Теймур.

– - А ось послухайте. Нам, всім гуртом, нема чого робити в місті. Підемо лише я і Готар, а ви чекайте неподалік, он під тією скелею. — Карол показав на величезну брилу, що виступала над вузькою стежкою, неподалік міського муру.

– - Ти певен, що в двох ви впораєтесь?— захвилювався за друга, Капер.

– - Я ж, чарівник. — повторив слова Теймура, Карол. — Певен, моїх здібностей вистачить.

Далі, до брами Каурдану, вирушили лише Готар і Карол, не дійшовши до воріт міста з десяток метрів, чарівник зупинився, і звертаючись до горянина, мовив:

– - Уяви собі місце, куди ми з тобою, повинні потрапити, а я, спробую нас туди, перенести. Ти мене зрозумів?

Готар ствердно хитнув головою, і заплющив очі намагаючись уявити будинок Стаха. Земля наче попливла у нього під ногами. Хлопець хитнувся, і мабуть би впав, якби Карол його не підтримав. Горянин розплющився, і від здивування, мало не скрикнув. Він і його новий знайомий, були вже в місті, тільки чомусь на даху будинку.

– - Ну, і…

– - Що, ну і ?— перепитав Готар.

– - Чому ми, на даху?

– - Ти сказав, думай про місце, де ми повинні опинитись. Ось я і думав.

– - Про дах?

– - Ні. Про будинок Стаха. — знизав плечима, горянин.

– - Мамо, мамо!— закричав якийсь малюк. — Он на будинку дядька Стаха, з’явились двоє дядечок!

– - Як з’явились, так і підуть. — не зрозуміла, що хотіла сказати дитина, жінка, і потягла малого геть.

Хлопці зіскочили на бруківку, і рушили до дверей будинку. Готар постукав, та двері виявились не замкнутими, і зі скрипом, відчинились. Хлопець просунув голову у середину:

– - Стах, це я, Готар, ти дома?

У відповідь, тиша.

– - Сьогодні в ранці, була облава. — почувся у нього за спиною, старечій голос, Готар озирнувся. Поряд з ним стояла старенька жінка, і сумними очима дивилась, кудись повз хлопців. Наче балакала не до них, а до стіни будівлі.

– - В Стаховому будинку, вони, теж були?

– - Можливо. До палацу потягли кількох дівчат. Хто з них хто, я не знаю. — старенька повернулась, і пішла геть.

– - А білява дівчина серед них була?— спитав навздогін, у бабці, Карол.

– - Я не приглядалась.

Хлопці на деякий час притихли.

– - Що будемо робити?— першим порушив мовчанку, горянин.

– -- Ти добре знаєш людей у місті?

– -- Знаю декого. Та справи мав, лише, зі Стахом.

– -- Людина на ім’я Пулат, тобі знайома?

– -- Ні. Та я знаю декого, хто знайомий майже з всім містом. Це цілитель Омус.

– -- Ходімо до нього.

Готар повів Карола плутаними вуличками Каурдану. Чим далі вони відходили від ринкової площі, тим похмурішим і безлюдним, там, ставало місто. Наче мешканці цих районів боялися сонячного світла. Карол поділився своїми спостереженнями з молодим розбійником.

– -- В дечому, ти, правий.
– -- погодився, той, з чарівником.
– -- Тутешні мешканці і справді налякані. В цих кварталах мешкає, переважно бідний люд. Їм найбільше достається від нашої повелительки. Каральні загони, щодня, навідуються сюди.

Готар зупинився біля охайного, вибіленого будиночку.

– -- Ми прийшли.
– -- повідомив, він, Карола, і не чикаючи наказу, постукав у двері.

В середині помешкання не пролунало ні звуку. Готар постукав дужче, і промовив у щілину:

– -- Пане цілителю, це я, Готар. Син Хартама.

За дверима почулося шарудіння, і вони тихенько прочинились.

– -- Що, ти, хотів?--- в невелику щілину визирнуло зелене, вилупкувате як у жаби, око.

– -- Пане Омус, нам необхідно знайти одну людину.
– -- промовив, тихо як міг, Карол.
– -- хто як не Ви, добре знає місцевих жителів.

– -- Хто саме вам потрібен?

– -- Пулат.

– -- Ви спізнились.

– -- Чому?

– -- Вночі, до Пулата приходили царицині охоронці. Я не знаю за що, але його забрали до в’язниці, а дружину так побили, що вона, бідолашна, померла в мене на руках. Я не зміг її врятувати. Тепер ідіть з відси. Я не хочу опинитись на місті, того чоловіка.

Двері закрились.

– - Треба іти до палацу. Можливо, ще не пізно, і ми врятуємо Мілину і Пулата. —з надією в голосі, промовив,молодий чарівник.

– - Я, туди, не піду. — навідріз відмовився розбійник.

– - Підеш. — голосом, не терплячим відмови, спокійно, мовив чарівник. —У тому, що Мілена у полоні, є і твоя провина.

– - Я так не вважаю!— майже крикнув Готар. — Чаклун однаково привів би її сюди! В чому моя провина?

– - У боягузтві. Якби в тобі було більше сміливості, він не дійшов би з вами до Каурдану.

Готар похнюпив голову, і наче приречений, перший, рушив у бік палацу. Він хотів допомогти своєму новому знайомому, та одночасно боявся зустрічі з Міленою і Стахом, бо тоді відкриється його таємниця. Хлопчина заліз рукою до кишені, там тихенько подзенькували монети. Якими важкими вони, зараз, йому видавались, та просто так позбутись, він їх не міг.

Ось і палац. Такої величі, Карол, ніколи не бачив. Замок чарівника Орнагула у зрівнянні з ним, халупа, хоча раніш, видавався хлопцеві розкішним. По всьому периметру будівлі, стояла варта. Готар і Карол обійшла навколо палацу, та не знайшли дверей, в які б вони могли непомітно прошмигнути.

– - А далі, що?— поцікавився горянин, дивлячись на чарівника.

– - Ти кажеш, цариці потрібні дівчата?

– - Так.

– - Тоді, ми з тобою, не надовго, станемо дівчатами. Не бійся, це безпечні чари. Тільки роби те саме, що і я, щоб не викликати підозру. Зрозумів?

– - Здається, зрозумів.

Карол і Готар зайшли за найближчу будівлю, а вже з відти вийшли дві молоденькі, симпатичні дівчини. Вони обережно, що їх не побачила варта, просувались в бік базарної площі. Одна з них, наче ненароком, наступила на суху гілку, та гучно тріснула під її ногою. Вартовий, що був неподалік, озирнувся на той тріскіт: