Чтение онлайн

4

Цариця Таміла напівлежала, на устеленому м’якими, звірячими шкурами, величезному троні. В руці, вона тримала, дорогоцінній кубок, наповнений молодим, солодким вином. Тут, в її палаці, як і у всьому місті, завжди було свято. Це був наказ молодої цариці, і ніхто не смів його порушити. Сівши на трон, після смерті свого батька, вона змінила майже всі закони, щоб ті служили, лише на її користь. Ще коли цариця була юною, ходили чутки, що вона зв’язалась з темними силами. Лише коли Таміла отримала довгоочікувану владу, це стало очевидним. Навіть ходили чутки, що то вона допомогла старому царю перейти до світу мертвих. Колишні солдати, що залишились безробітними, сподівались що цариця відновить військо, та їхні сподівання не виправдались. Для того, щоб поповнити свою казну, Тамілі не потрібне було військо, адже його утримання, це такий клопіт! Вона пішла іншим шляхом, шляхом Чорної магії. Колись, ще в дитинстві, Таміла познайомилась з Темхусом, сином Магри, і в обмін на служіння йому, отримала змогу з допомогою чар, знаходити в горах залежи потрібного їй золота та самоцвітів. Та була одна проблема, магія забирала в неї життєву силу, роблячи старою. Щоб відновити свої сили, цариця наказувала приводити до неї молодих дівчат, і віднімаючи в них енергію, повертала собі свою молодість, перетворюючи тим самим, бідолах на немічних бабусь, що доживали свого віку, працюючи в пральні чи на кухні. Спочатку городяни виконували накази володарки, і відправляли своїх дочок до палацу добровільно, та коли таємниця відкрилась, почали їх ховати і відсилати з міста до далеких родичів та знайомих. Тамілу, це розізлило, і цариця заборонила вартовим випускати дівчат, без її особистого дозволу, а дозвіл вона і не збиралась видавати. Тепер коли у володарки виникала потреба, вона відряджала до міста варту, по наступну жертву. Цих солдатів, на вулицях Каурдану, називали посланцями зла. Та царицю, це мало хвилювало, вона володарка, і робитиме як їй заманеться, ніхто не насмілиться їй суперечити.

До трону наблизився посильний, і схилившись шанобливо звернувся до Таміли:

– - Прошу вибачення, моя володарко.

– - Чого тобі?— кинула на нього, з нехотя, погляд Таміла.

– - Вашої аудієнції, просить якийсь карлик. Каже, що він чарівник з Сулерії.

В очах цариці спалахнув вогник цікавості:

– - Проси. Я прийму його.

Схилившись в шанобливому поклоні, до трону наблизився Бахтар. Його вигляд розсмішив Тамілу, і цариця зареготала, дивлячись на гостя. Її поведінка образила чаклуна, та він не подав виду, навпаки, теж посміхнувся, і промовив:

– - Вітаю, і з великою повагою смію звернутись до Вас, царице Каурдану. Я прийшов до Вас, з іншого світу, назва якого Сулерія. Ішов я, не з порожніми руками, а вів вам у подарунок, чарівну степовичку, відважну і гордовиту, переповнену життєвою енергією. Та один з ваших непокірних підданих, молодий розбійник, вкрав її, і сховав десь у вуличках міста.

– - Яке нечуване нахабство!— обурилась Таміла, і жбурнула кубок у вартового, що стояв поруч — Чого варта, не затримала злодія?

Молодий охоронець зблід. Він не був винен, та цариця могла покарати будь кого, не розбираючись. Їй було байдуже, чиє життя відібрати, аби задовольнити своє чорне єство. Та сам того не бажаючи, вартового врятував Бахтар. Чаклун знову вклонився:

– - Величава царице, на обурюйтесь так! В мене для Вас, є ще один подарунок, можливо набагато цінніший за дівчину.

– - Який саме?— вже спокійніше спитала Таміла.

– - Рецепт чарівного зілля, що дозволяє перетворювати звичайних істот в чудовиськ, покірних лише вам.

Ці слова карлика, привели володарку у захват:

– - А, саме зілля в тебе є?

– - Так, але небагато, лише на один раз.

– - Нічого. Я б, хотіла побачити його дію.

Поряд з троном стояла клітка, в якій сидів білий тигр. Тварина дрімала поклавши голову на передні лапи. Таміла подивилась на тигра, і Бахтар зрозумів її без слів, та попередив:

– - Я випробую, для вас чари, але тварина буде підкорятись лише мені. Щоб істоти підкорялись Вам, Ви володарко, повинні зварити зілля власноруч.

– - Я зрозуміла на що, ти, натякаєш. Та я, хочу лише побачити.

– - Добре, не смію перечити.

Чаклун підійшов до клітки, взяв шмат м’яса, що лежав поряд, у мисці, і виливши на нього залишки свого трунку, кинув тигрові. Тварина була ситою, та все ж , вдихнувши запах страви, що їй запропонували, почала жувати. Таміла дивилась на тигра, не відриваючи погляду, вона очікувала дива, і воно не забарилось. Як тільки тварина проковтнула останній шмат м’яса, по його тілу пробігло зеленкувате сяйво, тигр почав збільшуватись на очах. Його, і без того великі ікла, виросли в кілька разів, пазурі перетворились на гострі, залізні леза. Тигр загарчав, і одним ударом страшної лапи, розтрощив клітку, вириваючись на свободу. Це не на жарт злякало всіх присутніх, лише чаклун залишився спокійним. Бахтар підняв до гори руку, і скомандував, дивлячись в налиті кров’ю очі чудовиська:

– - Спокійно! Лежи !

Монстр одразу заспокоївся і покірно влігся, наче дресирована тваринка. Царівна, від захоплення, заплескала в долоні. Задоволена подарунком, вона запросила карлика сісти поряд, і почала пригощати, та розпитувати його, про ціль приїзду. Не вбачаючи в цариці, для себе, конкурента, Бахтар розповів її правду, про свою обіцянку Темхусу, відшукати Скіпетр Безмежної влади. Очі Таміли заблищали, коли вона почула про свого покровителя, і дивний скіпетр, але Бахтар не надав цьому значення. Чаклун гадав, що це лише цікавість. Та як він помилився! Краще було б, йому, взагалі рота не відкривати!

– - Що, я, можу для тебе зробити?— вдавано-улесливо, поцікавилась цариця, у свого гостя.

– - Чи не знайдеться у Вашому царстві людини, що могла б прочитати оці знаки?

Карлик показав Таміли таємничий напис на звороті карти.

– -- В моєму палаці є один мудрець. Сподіваюсь, він допоможе.

Цариця плеснула в долоні:

– -- Лузана до мене! Негайно!

Невдовзі, зігнувшись в шанобливому уклоні, перед Володаркою, стояв сивоволосий чоловік.

– -- Чим можу слугувати, Вашій Величності?
– -- спитав він.

Таміла зиркнула на свого гостя. Бахтар підійшов до чоловіка, і простяг йому мапу.

– -- Зможеш прочитати, що тут написано?

– -- Так.

– -- Ну то читай!

Лузан взяв карту до своїх рук, подивився на знаки, та перш ніж їх озвучити, зиркнув на свою Володарку. Її погляд він зрозумів без слів. І лише тоді, промовив:

– -- Тут ідеться про чоловіка, на ім’я Пулат. Про те, що лише він відає таємницею скіпетра.

– -- Де я можу його знайти? – поцікавився коротун.

– -- Людину з таким ім’ям, я знаю. Він мешкає в нашому місті. Але чи це той хто нам потрібен, я не знаю.
– -- відповів Лузан.

– -- Дайте, мені в допомогу, кількох охоронців, я хочу відшукати того Пулата, і дівку, що я вів для Вас, володарко. Для мене це дуже важливо.
– -- звернувся, чаклун до цариці.

– - Зараз вже пізно, навряд, чи ти їх зараз знайдеш. Вранці, я відряджу на пошуки солдат, а зараз відпочивай. Охорона біля брами нікого з міста не випустить.

Заспокоєний обіцянкою володарки Каурдану, Бахтар розслабився, і насолоджувався святом що вирувало навколо, попиваючи з золотого кубка смачне вино. Цариця, здавалось теж відпочивала, та в її красивій головці визрівав підступний, і не дуже приємний для сулерійського чаклуна, план. Вона зрідка поглядала на карлика посміхаючись власним думкам. Коли втома звалила з ніг, найстійкішого з її гостей, чаклуна з Сулерії. Таміла разом з кількома охоронцями і Лузаном, залишила палац, і направилась в місто. Невдовзі вони вже стояли біля невеличкого будинку. Ударом ноги, охоронець розкрив перед Володаркою двері. Таміла зайшла в середину, і побачила подружню пару, похилого віку. Побачивши, хто до них завітав, старенькі попадали навколінки, і вклонилися до самої землі.

– -- Це, ти, Пулат?
– -- спитала Таміла.

– -- Так, моя Царице.

– -- Це правда, що ти, знаєш таємницю скіпетра чарівника Вартохара?

– -- Про що ви говорите? Я не розумію.
– -- знизав плечима старий господар.

– -- Все ти розумієш! Я це бачу в твоїх очах.
– -- прошипіла, мов змія Таміла.
– -- Та як я розумію, з власної волі, ти, нічого мені не розповіси…

Дійшовши до перевалу, Каролові і його друзям, довелось відпустити коней на волю. Як і казав Теймур, тропа була вузькою і непридатною для пересування верхи. Підйом був не з легких. Та хлопці добре тримались, ніхто не скаржився на втому, і молодий чарівник був їм вдячний за їхнє терпіння і відданість. Сонце повільно ховалось за вершини гір, і довгі тіні, лягли на перевал.

– - Дійдемо, он до того виступу, і станемо табором. — вирішив за всіх, Плато.

Ніхто і не думав сперечатись. Мандрівники просто падали від утоми. Та до скелі, на яку вказував болотник, вони не дійшли. Шлях їм перегородили кілька понівечених тіл, поряд з убитими валялась і зброя.

– - Таке міг зробити лише Бахтар. — прошепотів Івер.

– - Мабуть на нього напали розбійники. — розмірковував у голос Теймур.

– - Бідолашні, вони і гадки не мали, на кого натрапили. — підтримав його, Капер.