Чтение онлайн

Друзі розгублено стояли посеред купи закривавлених останків, не знаючи що робити. Несподівано, всі, почули тихій стогін. Від нього, у мандрівників, аж мурашки пробігли по шкірі.

– - Серед них, хтось живий! Треба перевірити!— вигукнув Плато, і нахилився над найближчим до нього покійником.

Стогін повторився, але вже гучніше. Звуки долинали від круглого валуна, і всі кинулись туди. Чоловік лежав на лівому боці, притискаючись спиною до каменю, і тримаючи руку на закривавленому животі, це був Самсон. Коли його поранили розбійники, він впав за цей камінь, і Бахтар його не побачив, та Самсон бачив все. Нестерпний біль вивів його з під гіпнозу, і він запам’ятав те, що тут відбулось. Йому важко було втримати стогін, та кусаючи до крові губи, він терпів, бо розумів, якщо чаклун його почує, то доб’є , як і інших.

– - Оце так зустріч!— почув розбійник, над собою, грубуватий голос.

Він розплющив очі, і побачив поряд кількох хлопців.

– - Допоможіть. — ледь чутно прошепотів поранений.

– - Кароле, це до тебе. Лише ти можеш його врятувати. — звернувся Капер до чарівника.

Карол став навколішки біля потерпілого, і шепочучи якесь заклинання поклав свою руку йому на рану. Просто на очах у присутніх, рана почала затягуватись і невдовзі зникла. Самсон не відчував більше болю, та від втрати великої кількості крові, був дуже слабкий. Івер простяг йому баклажку з водою, і бідолаха довго і повільно пив її маленькими ковтками.

Друзі обстежили решту тіл, живих більше не було.

– - Їх, всіх, потрібно поховати. — сказав Теймур.

– - Ми не зможемо знайти, тут стільки деревини, щоб розкласти ритуальне вогнище. — заперечив Плато.

– - Ми, їх покладемо поряд, і прикриємо камінням, щоб птахи, та звірі не розтягли. А коли повернемось, поховаємо по справжньому. — пояснив свою думку, вугляр.

– - Навряд чи, ми, повертатимемось цим самим шляхом. — не погодився з ним, Карол. Та все ж так і зробили. Позносили тіла під скелю, і почали прикидати каменем. Коли закінчили, встромили у головах покійних, їхні мечі, щоб подорожні бачили, що це могила. Ця робота остаточно виснажила мандрівників, іти дали вже не було сили. Вирішили заночувати просто тут, поряд з похованням.

– - Мені моторошно залишатись у цьому місті. — схвильовано промовив, Івер.

– - Чому?— здивувався Теймур.

– - Через покійників.

– - Ти боїшся, що вони повилазять і з’їдять тебе?— моторошним голосом прошепотів вугляр, намагаючись ще дужче налякати хлопця.

– - Припиніть! Наче малі діти!— прикрикнув на них Капер. — Краще лягайте спати.

Потім звернувся лише до Івера:

– - А ти, хлопче, краще остерігайся живих, мертві вже відпочивають, і ти їх мало цікавиш.

Івер нічого на те не відповів, лише тяжко зітхнув і з острахом зиркнув на Самсона. Про всяк випадок відійшов подалі, і ліг між двома великими каменями, які, як йому здавалось, повинні були його захистити. Теймур хмикнув, дивлячись на нього, і теж всівся під скелею. Було вже зовсім темно.

– - Мабуть вже за північ, скоро почне розвиднятись, а ми і відпочити як слід не встигли. — сказав наче сам до себе, Капер.

– - В що, це я, замазався?— несподівано обізвався Теймур. — Щось липке.

– - Мабуть у пташиний послід. — вирішив помститись товаришу, Івер.

Плато глянув на руку вугляра, і торкнувся пальцем його долоні.

– - Це кров. Мабуть під скелею стояв хтось поранений, і з його крові утворилась калюжка, а ти в неї сів. — пояснив він хлопцеві.

– - Тут був хлопчина, приблизно ваших років. — почувся кволий голос Самсона. — Чаклун забрав його з собою, і якусь дівчину.

– - Коли це було?— спитав в нього Карол.

– - Не знаю, я втратив відчуття часу. — відповів чоловік.

– - Що разу, то все веселіше. — пробубнів Теймур. —І обмити нічим.

Він з зусиллям почав терти руками об каміння, намагаючись позбутись крові, та це мало допомагало.

– - На таке діло, доведеться пожертвувати води. — вирішив Плато.

– - У нас, її, і так не багато. Може не вистачити. — попередив брата, Капер.

– - Нічого, якось воно буде. — відповів болотник, і почав потроху зливати Теймурові на руки.

Ранок, для Готара, виявився не таким приємним, як він сподівався. Хлопець провів ніч в дешевому готелі, і майже не спав. Останні події вибили його з колії, він був розгубленим, і наляканим. Ні, він не боявся помсти чаклуна, бо навряд чи той зможе знайти його в закоулках Каурдану. Не боявся охоронців цариці, бо знав як від них втекти. Молодий розбійник боявся з’явитись на очі матері зі страшною звісткою. Як він скаже старенькій про лихо, що спіткало їхню родину? Як зможе втішити жінку, що втратила зразу двох синів і чоловіка? Важкі думки ятрили душу. Хлопець підвівся з ліжка, і одягнувся. В кишені куртки заторохтіли монети. Готар згадав пор дівчину-степовичку, і ще один тягар придавив плечі. Ще вчора йому здалося правильним, що він продав її Стаху, а сьогодні все виглядало по іншому. Він хоч і розбійник, та не работоргівець. Його батько презирливо ставився до тих, хто торгував людьми, і синів навчав ніколи цього не робити. Готар опустив руку в кишеню, і срібні круглячки наче обпекли її, він міцно затис монети в долоні, наче хотів розчавити, та ті лише боляче вп’ялись в тіло. Молодий розбійник вийшов на вулицю, яскраве сонце засліпило очі, він примружився, і відганяючи від себе погані думки, крутнув головою. З базарної площі долинала музика, він попрямував туди. Готару не терпілось позбутись грошей зароблених таким мерзенним чином. Яскрава юрба підхопила його і понесла по вуличках Каурдану, сміючись, танцюючи і співаючи. Хлопцеві трохи відлягло від серця, він повеселішав, і до торгівельних рядів, вже прийшов у гарному настрої. Розбійники рідко щось купують, вони лише продають перекупкам награбоване, залишаючи собі найнеобхідніше. Готару було цікаво ходити від торговця до торговця, прицінюючись, мацаючи, і куштуючи їхній товар. Проходячи повз прилавки з екзотичними фруктами і вибираючи, що ж собі купити, він несподівано, навпроти себе, з іншого боку ряду, побачив карлика-чаклуна. Той дивився просто на нього, і обличчя його було перекошене від люті. Якусь мить, хлопець не міг навіть поворухнутись від переляку. Та побачивши, що чаклун не збирається жбурляти в нього вогнем, мабуть щоб не нашкодити комусь іншому, а посилає до нього царських охоронців, рвонув з місця так, що за ним курява стала. Як молодий, гірський цап, Готар перестрибував через прилавки і перепони, що траплялись на його шляху. І добре, що він, як розбійник рідко користувався головними воротами, тому знав, як покинути Каурдан, оминаючи їх. Невдовзі він уже дерся на міську стіну, а охоронці вдягнені у важкі лати, торохтіли десь в низу. Як циркач-конатоходець, він пройшов по вузенькій колоді на самісінькій край брами. На його щастя, зовні, під стіною, проїжджала гарба з сіном, і розбійник плигнув просто на неї, і якраз вчасно. Над його головою зі свистом пролетіло кілька стріл. Лише нерозторопність охоронців, дала змогу йому втекти. До смерті переляканий селянин, що керував гарбою, зупинив коней, і великими від страху очима дивився на те, що впало з гори на його воза. Не забувши чемно подякувати чоловікові за допомогу, Готар кинувся бігти далі. Гори були його ліпшим сховом, і рідною домівкою, там він буде в безпеці! Бахтар, що разом з вояками вибіг за міську браму, аж тремтів від люті, та вдіяти вже нічого не міг. Шукати горянина в горах, що голку в стозі сіна, марна справа. Тим часом Готар продовжував бігти все далі і далі від Каурдану, не вибираючи дороги. Несподівано, для нього, із за скелі вийшов гурт людей. Хлопець не встиг вчасно зреагувати, і з розгону налетів грудьми на величезний кулак, впав на каміння, і втратив свідомість.

– - Ти, мабуть, його вбив. — почув над собою, якісь голоси, молодий розбійник, і кліпнув очима.

– - Диви, живий, а ти, Теймуре, хвилювався!

– - За кого, мені, хвилюватися? То я, так, для розмови.

– - А, якби насправді вбив?

– - У тебе, Плато, такі кулаки, що було б не дивно.

– - Він так зненацька вискочив, що я гадав, це напад. — здвигнув плечима болотник.

Готар піднявся обпершись на лікті. Кремезний чолов’яга простяг йому руку, допомагаючи підвестись.

– - Ти нас не бійся, ми не хотіли тебе скривдити. Просто так вийшло. — виправдовуючись перед хлопцем, промовив він.

– - Я не ображаюсь. — потираючи забиті груди, відповів хлопець. —Я поспішав, і вчасно вас не помітив.

– - Ми, тебе, теж. — посміхнувся до горянина, Карол.

– - Що змусило тебе, так швидко бігти, наче за тобою, сто вовків гналось. — спитав Капер.

– - Вовки не гнались, а ось царські охоронці, намагались впіймати. — відповів розбійник.

– - Мабуть ти їм дуже нашкодив?

– - Їм, ні, а ось дивному карлику-чаклуну, так. — посміхнувся Готар.

– - Ти бачив карлика?

– - Так. — обличчя хлопця спохмурніло. — Він вбив мого батька і братів. Та мене чомусь залишив живим, і примусив вести його і дівчину-степовичку, до Каурдану.

– - Це той хлопчина про якого я вам розповідав.
– -- обізвався Самсон.

– - Ану друже, давай, викладай все по порядку.
– -- вже без жартів, наказав молодому розбійнику, Карол. — Для нас це дуже важливо.

Готар, нічого не приховуючи, розповів про свою пригоду. Єдине, що він не сказав, це те, що залишив Мілину у Стаха, не просто так, а за гроші. Хлопцеві було соромно, за свій вчинок, тому і замовчав цей факт. Потім наче схаменувшись, несподівано спитав:

– - А хто ви, для них будете, друзі чи вороги?

– - Карлик, наш найлютіший ворог, а дівчина, моя наречена. — відповів Карол.

– - Може хлопець зможе провести нас до міста?— встряв у розмову Теймур.

– - До міста легко потрапити. — сказав на те, горянин. — Важче з нього вийти, тим більш з дівчиною.

– - Це ж, чому?— поцікавився молодий чарівник.

– - Наша цариця, відьма. Та чари їй даються не легко, вони відбирають її молодість, і щоб її повернути, Таміла використовує юнок, забираючи в них енергію. Без її дозволу, жодна молода дівчина не залишить Каурдану. Хіба що, таємно.