Чтение онлайн

"Ґондоли — чорні. Бо в чуму були"

* * *

Ґондоли — чорні. Бо в чуму були

човнами смерті, транспортом Харона.

Але вже тільки в пам’яті смоли

лишилась та жалоба похоронна.

Пливеш — пливи. І смійся, і радій.

Усе і всіх віки перетривали.

Життя — це чорний подіум подій,

венеціанські маски й карнавали.

Ти вибрав маску і вона тебе.

Це ваша мить. Дай, Боже, не остання!

Ґондоли чорні. Небо голубе.

І ґондольєр співає про кохання.

ГОРИСЛАВА-РОГНІДА

Ой Боже ж мій, як він же тебе кинув,

княгинечку, постарілу від сліз,

навіщо ж він привіз тебе у Київ,

із Полоцька, із попелу привіз?!

Вже там жива хіба лише зозуля,

нема кому вже й накувати літ.

А він хотів, щоб ти його роззула,

та ще й щоб руки не були як лід.

Десь, кажуть, є страшна богиня — Мойра.

Життя людське — як зойк на болотах.

Вже б краще б він пустив тебе до моря

на тих повільних смертницьких плотах.

На берег вийшли б люди тогобічні,

і мовчки-мовчки бачили б вони,

що це пливе князь полоцький у вічність,

а з ним Рогніда і його сини.

А ти жива. І жах тебе прониже:

тебе цілує той, хто їх убив.

О найстрашніше із усіх принижень!

О найдивніше з найдивніших див!

В його обіймах ти була й щаслива.

Ти вже й змирилась, — ти йому жона.

Ти вже й смієшся, тільки пам’ять сива.

Ти вже й кохана, тільки не одна.

У нього сто таких на Берестові,

і кожна з них заходиться плачем, —

бо князь розлюбить, то уже любові

ні слізьми не повернеш, ні мечем.

Важкі, як осінь, шати золотії.

В черниці підеш, полоцька княжна.

Приїде Анна, та, із Візантії,

на берег зійде царствена жона.

Порфирородна візантійська ґава,

в душі якої можна заблудить.

Княгинечка, Рогніда, Горислава…

Ото не треба ворога любить!

"Горобець із білою бородою"

* * *

Горобець із білою бородою

Розбігайтесь, людоньки, хто кудою!

Горобець із білою бородою!

Що за диво дивнеє? На віку

Вперше бачу бороду отаку.

Може, він старійшина чи мудрець?

Може, він заслужений горобець ?

Ні, несе у дзьобику він пір’їнку,

Пригодиться діточкам на перинку.

"Готичні смереки над банями буків"

* * *

Готичні смереки над банями буків,

гаркаві громи над країною крон.

Ночей чорнокнижжя читаю по буквах,

і сплю, прочитавши собі Оріон.

А вранці повстану. Обуренням серця,

веселим азартом очей і ума.

На вікнах розсиплеться сонячне скерцо

і рух засміється над скрипом гальма.

Обридли відьомскі шабаші фікцій

і ця конфіскація душ під гармонь.

І хочеться часом в двадцятому віці

забитись в печеру і няньчить вогонь.

Свободи предтеча – розхристана втеча

з мурованих дум у мандруючий дим.

Дзвенить ручаїв стрімголова малеча

блакитною кров’ю камінних глибин.

Світанки мої у смарагдовій ворсі

над кумканням всіх ропухатих дрібниць –

готика самотності, готика суворості,

рубінові розсипища суниць…

Отут я стою під замисленим небом

на чорних вітрах світових веремій,

і в сутичці вічній святого з ганебним

світлішає розум зацькований мій.

Болять дисонанси. Сумують симфонії.

Пручаються ноти в розпечений залп.

Будую мовчання, як зал філармонії.

Колонний безсонний смерековий зал.

ГРАНІТНІ РИБИ

Панує тиша над морським простором —

вітри тамують подих...

Великі риби,

виплеснуті морем,

закам’яніли на гранітних сходах.

Знесилені подачками прибою,

закам’яніли у страшній судомі.

Луска зробилась тьмяною, твердою.

Плавці лежать важкі і нерухомі.

Біліє сіль на зябрах вуглуватих,

в гарячих шпарах сірого граніту...

Горілий дух асфальтів перем’ятих,

Духмяний сон магнолій перегрітих.

Зміїний шурхіт на вологих схилах.

Малої хвилі відчайдушний схлип...

Отут колись громадилися брили,

їх обриси нагадували риб.

Було у цьому

щось таке тривожне!

Було у цьому стільки гіркоти!..

Проходив мимо велетень-художник.

Проходив мимо, і не зміг пройти.

Узяв різець — і лінії поглибив.

Тесав граніт розпечений, твердий,

щоб знали люди,

як нестерпно рибам

над морем залишатись без води.

«Вітрила», 1958 р.

ГРАФИНЯ РАЗУМОВСЬКА

— Ти що, здурів? Куди мене привіз?