Чтение онлайн

Мій дикий коню, норовистий коню!

Все так би і іржав, все так би ти й летів.

А я тебе спиню і розсупоню

на роздоріжжі всіх оцих світів.

А от постій. А от не бий копитом.

Закинем геть хомут і остроги.

Хтось буде кпити. Схоче хтось купити.

А чайка все кричатиме: киги!

А ми з тобою обминемо торжища,

де гендлярі вимахують пером.

Не дам тебе плескати і которгати.

Ходім, я напою тебе Дніпром.

Я нагодую очі твої степом.

Могили України покажу.

Ніяких віжок на тобі не стерплю,

в Чумацький Віз — і то не запряжу.

Правічний шлях ковтатимуть яруги,

чіпкі примари схоплять з-за плечей.

Пахуче сіно скошеної туги

жуватимеш із рептуха ночей.

А потім я візьму тебе за повід

та й поведу по зоряній соші.

Самі до себе прийдемо на сповідь

і всі дрібниці витрусим з душі.

Гривастий грім, лоша моє невкоськане! —

цвістиме в зорях ніч, як бульденеж.

І що нам шум і всі оті стовковиська?

Отишимо ходу. Не вийдем на манеж.

Хай там без нас гуде азартом траса.

Це все — рекорди втоптаних орбіт.

Реве глядач. І ставить на Пегаса.

Поет стає жокеєм — і привіт.

Замкнулось коло. Вихід замурований.

Квапливий старт, і в мислях метушня —

чи сам себе жокей пронумерований

пережене, умиливши коня?

А що від того у віках зостанеться?

Хто наше поле вивершить в стоги?

У нас, мій коню, шлях, а не дистанція.

А чайка все кричатиме: киги!..

"Душа вертає на свої руїни"

* * *

Душа вертає на свої руїни.

Тим часом там уже виросла квітка.

Я слухаю нечутні голоси

серед німої музики мозаїк.

Усе було на світі позавчора.

В зіницях часу предковічний лід.

"Душа моя, знайдибіда"

* * *

Душа моя, знайдибіда!

Знайди біду, не вернешся.

Яку біду надибала?

Стоїш і не одвернешся.

Душа моя обпалена,

І, як ти ще жива?

Шукаєш, мов копалини, –

слова, слова, слова!

Оголеними нервами

угадуєш словам

нестачу мікровольта

і зайвий міліграм.

Душа з очима снайпера

в трагічній німоті,

здається, що вже знайдено.

І знову — ні, не ті!

У легкості вітрила

у попелі згорань

ти знаєш слово-брилу

і слово-філігрань.

Ти дома — тільки в невідомості,

Ще кожен вірш, як перше «ма».

І десь над гранями свідомості

є те, чого іще нема.

"Душа у вирій проводжає птиць"

* * *

Душа у вирій проводжає птиць

Трагічний профіль сходить над снігами

поет не буде ширмою для вбивць

Були

і є

і будем ворогами

ЕКЗОТИКА

Якби це було просто щастя,

то це було б просто щастя.

А все, що зверх того, це вже — поезія.

Слухай, милий, ти захищайся!

Я стала дика, я — Полінезія.

Колись Гоген тікав на Таїті,

лишались тут модерн, і готика.

У цьому черствому скрипучому світі

тільки любити — тепер екзотика.

Я порушила всі табу.

Нарвані квіти мої у Нірвані.

Пасеться обов’язків цілий табун,

а я цілую тебе у вігвамі.

Що з того, що туфлі у мене на шпильках?

Я в джунглях була і насилу вибрела.

Душі предків приодять навшпиньках,

щоб подивитись, кого я вибрала.

Очі у них великі і круглі.

Скелі голі, як Голіафи.

Птиця тюльпан п’є воду із кухля,

птиця бузок п’є воду з кафари.

Оце таке у мене Таїті —

руки твої, золоті ліани.

Аж дивно мені, що ходять на світі

якісь пошляки, немов павіани.

Дві зірки у хату мені влетіло.

Сади стоять буддійськими храмами.

Люблю твоє тіло, смагляве тіло,

тіло твоє, татуйоване шрамами.

"Літературна Україна", 13 червня 1967

ЕПІЛОГ

Я, підданка своїх обов’язків,

я, васал свому королю,

я люблю тебе тихо, боязко,

я прощально тебе люблю.

Не жалкуй за мною. Я мічена.

Мене кожне лихо згребе.

На прощання, тобою засвічена,

подарую тобі себе.

Це б лишитись. Але не можу я.

Нареченою нарече й

заколисує, заворожує

чорнобрив’я таких ночей.

А в моєму краю ойчистому

б’ють гармати, свистить картеч.

Я не жінка. Найкращі лицарі

наді мною зломили меч.

Мені легко, що вже аж трудно.

Мені страшно: забуду пароль.