Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
Життя — це пастка і життя — це пустка.
Це сон про себе і нема коли.
А може, й смерть — це теж лише відпустка
у кілька втілень тої ж кабали?
А може, все це — піднебесний тир? —
Хатки, дерева, люди, птиці, звірі —
де все якийсь незримий богатир
приходить постріляти на дозвіллі.
"Життя — як вокзал..."
* * *
Життя — як вокзал.
Хтось приїжджає,
хтось від’їжджає.
Поцілунки і рани,
клунки і чемодани,
слова і фрази —
все разом.
Хто їде в м’якому.
Хто — у плацкартному.
Хто — в комбінованому.
Хто — в загратованому.
Квадрати — грати,
залізні рамки, —
можна зорями
грати в дамки.
А дехто — зайцем.
Зупинки.
Аварії.
Перон.
Гучномовці.
Зали чекання.
Карти.
Вагони — партії.
Вагони — службовці.
Вагони — аристократи.
Люстра —
електрична сестра орхідей.
Черга. Буфет. Каси.
А не можна так, щоб для всіх людей —
вагони першого класу?
"Життя, як річку не перейдеш вбрід"
* * *
Життя, як річку не перейдеш вбрід.
Та, певно, в ньому і немає броду.
Заходь по груди у студену воду,
Пливи, пливи, пливи десятки літ!
Не уникай в путі круговороту —
Хай руки загартуються твої,
Бо доведеться плавати і проти,
І впоперек стрімкої течії.
Коли ж попадеш в смугу теплих течій,
Коли душа розніжиться без меж,
Ослабнуть руки і отерпнуть плечі,
І вже навряд чи далі попливеш.
Зануриш серце у блаженну втому,
Запрагнеш тільки затишку... О, ні!
Як жити, зачепившись на мілкому,
То краще потонуть на глибині.
"Жовтенька квітка хилитається"
* * *
Жовтенька квітка хилитається.
А вже нічого не цвіте.
І день, як очі у китайця,
примружений. A la porteе
проходять люди і дерева.
Минає осінь. А проте —
як цятка сну, як хвостик лева,
жовтенька квіточка цвіте.
"Річка Геракліта"
"За багрецем сповити обрій"
* * *
За багрецем сповити обрій,
Розкину руки — полечу.
Тебе, далекий і недобрий,
Своїм навіки наречу.
Скажу: я долю розпитала,
Які шляхи лежать с полях,
Лежить шляхів мені чимало,
А серед них до тебе шлях.
Скажу: зумів забрати душу,
Зумій впустити в береги
Всю глибину моїх зворушень,
Всю простоту її жаги.
За багрецем сповити обрій,
Розкину руки — полечу.
Тебе, далекий і недобрий,
Своїм навіки наречу.
«Проміння землі», 1957 р.
"Забіжу за наслідки й причини"
* * *
Забіжу за наслідки й причини.
Оселюся в дальній далині.
Тиша сутінковими очима
усміхнеться лагідно мені.
Сонце переглянеться із плесом,
джерело заб’ється дзвонкове.
Слово, приголомшене прогресом,
непритомне слово оживе.
5.05.1998
«Мадонна перехресть», 2011
"Заведіть мене, дороги"
* * *
Заведіть мене, дороги,
у моє кохане місто.
А щоб ви не заблудились,
дам прикмету дорогу:
там хлоп'ята босоногі
продають лілеї білі,
продають важку брунатну,
придніпровськую кугу.
Я візьму лілею в руки,
розгорну її пелюстки.
Думать буду про мандрівки,
спокій ляже на чолі.
Не оплакуйте розлуки!
Я напевно повернуся...
Навіть плаваючі квіти
мають корінь у землі.
«Вітрила», 1958 р.
"Заворожили ворони світанок..."
* * *
Заворожили ворони світанок —
не сходить сонце — тільки кар та кар.
Розбившися грудьми об полустанок,
в траві лежить березовий Ікар.
Пливе перон за сизими шибками.
Туман... Шлагбаум... Тиша... Переїзд...
Дерева, як закидані шапками,
стоять у гронах ще порожніх гнізд.
Пройти уранці вулицями тиші.
Знайти готелик. Скинути пальто.
І де я, хто я, — полустанків тисячі, —
хоч день, хоч два не знатиме ніхто.
І тільки шум далекого прибою —
дерева, люди, вулиці, мости...
Валізу віршів привезти з собою