Чтение онлайн

Весна збиває шумовиння

у пелюсткове ескімо, —

а що ж ми винні, що ж ми винні,

що вже акацій не їмо?!

О, як їх їлося — як ласощі!

З росою, сонцем і стеблом.

Як смачно плямкалось, як лазилось

по верховіттях над селом!

О, як їх їлося, вминалося,

хрумтілося із мокрих жмень!

А щось таке в житті миналося,

миналося із дня у день...

Тепер куштую цвіт з галузки —

струшу росу... зломлю стебло...

Дивлюсь, щоб там якоїсь кузки,

якої кузки не було.

"До шибки притулився голубок"

* * *

До шибки притулився голубок.

У дощ йому незатишно надворі.

Моя фіранка, штапельний лубок,

хитає лоджій обриси суворі.

Венеція… Каміння і вода…

Фантазія задуманої ткалі.

Осінній вітер, Синя Борода,

рве з горобин оранжеві коралі.

І це село, і дощ, і голубок,

Венеція, і повні очі смутку.

Димарик той сховався за горбок,

як підліток, що смалить самокрутку.

Я знаю, сонце буде на соші.

І дощ, і сніг — і все воно минеться.

От тільки щастя хочеться душі.

А на фіранках виткана Венеція.

"Дощ полив, і день такий полив'яний"

* * *

Дощ полив, і день такий полив'яний.

Все блищить, і люди як нові.

Лиш дідок старесенький, кропив'яний,

блискавки визбирує в траві.

Струшується сад, як парасолька.

Мокрі ниви, і порожній шлях...

Ген корів розсипана квасолька

доганяє хмари у полях.

ДОЩІ

Вітер блискавку виструга,

хмара насуне з-за гір, –

перекидом,

колесом,

вистрибом

 вибігали діти надвір.

Топтали бузковий верес,

трусили на голови хвощ.

Здіймали страшенний вереск,

ласкаво просили дощ:

"Іди, іди, дощику!

Зварю тобі борщику

в полив'яним горщику,

в полив'яним горщику!.."

З кошлатих кущів солов'ята зиркали,

як по землі і щедро і видавцем,

то зливи ходили, високі, як циркулі,

то мжичка мала метушилася видрібцем.

На клуні стовбичив промоклий бусол.

А ми по калюжах гасали босі,

бо казала мати й бабуся –

дуже добре дощ на волосся.

Гей, ідіть, благодатні зливи!

Випадайте, перлисті роси!

Хай нап'ються донесхочу ниви.

Хай дівчата помиють коси.

Будуть коси блискучі й духмяні,

задзвенять весілля і заручини.

Цілуватимуть хлопці кохані

перемиті дощем кучері…

Так невже ж під багряним сонцем –

благодатні брати океанські –

ці дощі,

отруєні стронцієм,

 засвистять, як стріли поганські?!

"Літературна газета", 26 січня 1962

"Дощі випадають нечасто"

* * *

Дощі випадають нечасто —

поникла трава, поникла...

Ти дуже схожий на щастя,

а я до щастя не звикла.

І знову мовчу наостанку,

дивлюсь, як проходиш мимо...

Так діти малих полустанків

проводять поїзд очима.

«Проміння землі», 1957 р.

"Дощі програють по городах гаму"

* * *

Дощі програють по городах гаму.

Трусне зелені кучері весна.

Педалі днів натисне під ногами —

і заспіває пташка голосна.

Засяють ночі зорями жасминно.

А срібний дощ підніме жалюзі —

півонії, рожеві, як фламінго,

стоять в городі на одній нозі.

ДРЕВЛЯНСЬКИЙ ТРИПТИХ

I

Отут жили древляни і древлянки.

Віки минули, як єдиний схлип.

Медове сонце вигріли дуплянки

у жовтих лапах сутозлотих лип.

Ліси в лісах.

Утоплена дорога

лоскоче боки мертвих яворів.

Слов’янські борті з профілем Стрибога

стоять в густому павітті дворів.

Замшілих сосон таємничі капища.

Димлять росою срібні спориші.

Ідуть волхви у стуманілих каптурах.

Ліси правічні, госпіталь душі!

Не хочу я в рай, і не заздрю я Крезові.

Заб’юся в глухий оцей кут.

Тут сосни соснові, берези березові,

і люди людяні тут.

Зелені коси русальних великоднів

верби порозвішували на сонці,

У криницях вибухають відра,

склепані з половинок бомби.

А поза тим — тиша. І я добуваю з неї істину.