Чтение онлайн

з цього притулку тиші й самоти.

"Заворожи мені, волхве"

* * *

«Заворожи мені, волхве!

Заворожи мені, волхве…»

Сидить по мавпі на зорях, на місяцях,

Респектабельні пілігрими

в комфортабельних «Волгах»

«ходять» по шевченковських місцях.

Вербують верби у монографії.

Вивчають біо- і гео-графію.

Полюють в полі на три тополі…

А цікаво, багато б із них потрафили

пройти шляхами його долі?

Давайте чесно.

Не кнопки ж ми й не педалі.

Що писав би Шевченко

в тридцять третьому,

в тридцять сьомому роках?

Певно, побувавши в Косаралі,

Побував би ще й на Соловках,

Загартований, заґратований,

прикиданий землею, снігами, кременем,

досі був би

реа

білі

тований.

Хоч посмертно, зате — своєвременно.

Звісило з трибуни блазенський ковпак

забрехуще слово.

Було так, було так, було так, було так…

А може, було інакше?

«Чуєш, батьку?

Чую, синку!..»

Пропадали ж люди ні за гріш.

Передсмертно лаявся Косинка.

Божеволів у тюрмі Куліш.

Курбас ліг у ту промерзлу землю!

Мовчимо.

Пнемося у багет.

Як мовчанням душу уяремлю,

то який же в біса я поет?!

"За гріх щасливості в неслушний час"

* * *

За гріх щасливості в неслушний час

належиться покута і покара.

Над віражами карколомних трас

я тільки жінка з крилами Ікара.

Розтане віск — я в море упаду

і захлинуся морем, як тобою.

Ції жаги некликану біду

лише твоєю ніжністю загою.

Стоять в шибках осінні вітражі.

Забути все. Піти — не озирнутись.

Ти здатен на смертельні віражі.

Ми не могли у світі розминутись.

1965

«Мадонна перехресть», 2011 р.

"Заночували птиці на лимані"

* * *

Заночували птиці на лимані.

А вранці неба не було в тумані.

А ще ж дорога довга і важка.

Куди летіть? — питають вожака.

Він теж не бачить неба у тумані.

Ночуймо ще раз, каже, на лимані.

Нам не до сну, нам не до, не до,

не до!

Не ґелґочіть, Господь нам явить небо.

А вранці встало сонце на лимані.

І сходить день, як пензель Піросмані.

"Затишно дітям в пазусі казок..."

* * *

Затишно дітям в пазусі казок.

Отак би й слухав про царя Салтана

або про те, як весело козак

обманював турецького султана.

Про карих коней з полуменем грив,

про чаклуна, що все на світі може.

І хто б там що кому не говорив,

а згине зло і правда переможе!

Той у Яги царівну відбере,

той кам’янисте поле переоре.

Кощій Безсмертний непремінно вмре,

і всі безглуздя роздум переборе.

Лише борись, а щастя не втече.

Не схаменися — півжиття позаду.

І вдень, і ніч, і тисячі ночей...

Спасибі вам за цю Шехерезаду.

"Затінок, сутінок, день золотий"

* * *

Затінок, сутінок, день золотий.

Плачуть і моляться білі троянди.

Може це я, або хто, або ти

ось там сидить у куточку веранди.

Може, він плаче, а може, він жде –

кроки почулись чи скрипнула хвіртка.

Може, він встане, чолом припаде,

там, на веранді, чолом до одвірка.

Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?

Світку мій білий, яке тут роздолля!

Смуток нащадків – як танець бджоли,

танець бджоли до безсмертного поля.

Може, це вже через тисячу літ –

я і не я вже, розбуджена в генах,

тут на землі я шукаю хоч слід

роду мого у плачах та легендах!

Голос криниці, чого ж ти замовк?

Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?

Вікна забиті, і висить замок –

ржава сережка над кігтиком клямки.

Білий причілок оббила сльота.

Хто там квилить у цій хаті ночами?

Може, живе там сама самота,

соває пустку у піч рогачами.

Може, це біль наш, а може, вина,

може, бальзам на занедбані душі –

спогад криниці і спогад вікна,

спогад стежини і дикої груші...

"Заходить сонце за лаштунки лісу"

* * *

Заходить сонце за лаштунки лісу.

Тополя поклонилась вдалині...

Вечірній обрій опустив завісу —

космічний цирк запалює вогні!

І цілу ніч дивися хоч задурно

у те склепіння, де горить Персей,