Чтение онлайн

Ось, у Салоні, висить всіляка лузга.

А де — Дега? Я вас питаю — де Дега?

— Він десь один. Десь на відлюдді.

У нього творча криза.

— Що?.. У нього творча криза?!

— Так, у нього творча криза.

Він написав геніальних танечниць.

— То у нього творча криза

Чи він написав геніальних танечниць?

— У нього дуже творча криза.

Він уже викинув танечниць.

Він уже пише безкінечність.

— Чому ж він не виставляє свої картини?

— Щоб писали статті кретини?

 — Але ж бувають і люди в Салоні!

І в слави ж голос — як у сирен.

— Для лаврів сучасності треба чавунні скроні.

І потім — його відхилив професор N.

— Професор N? Це ж нежить мистецтва, нежить!

— На жать від нього усе залежить.

І взагалі у нас в Академії

Дега бояться, як епідемії.

— Він що, заважає чиїйсь кар’єрі?

— Немає Моцарта — ніхто не Сальєрі.

— З таким талантом

міг би стати Атлантом!

 — У нас немає неба.

— Хай підпирає стелю.

— Низько згинатись.

Брудна і підперта погонами.

— Тим часом мистецтво кишить епігонами!

— Кратер вщух. Погасли критерії.

Бунтарство перенесе в кафетерії.

А він… Він — лев. Пішов у пустелю.

Він має небо. Ми маєм стелю.

— Він класик?

— Ні.

— Модерніст?

— А хтозна.

— Реаліст? Романтик? Хто ж він, га?

— Кров у мистецтва сьогодні венозна,

 А він окремо. Він — Дега.

"Діти передражнюють зозулю"

* * *

Діти передражнюють зозулю

голосами хитрими в гаю.

а вона відгукується щиро,

мов зустріла подругу свою.

Чи вона, довірлива пташина,

голосів не вміє розрізнить?

Чи вона в гаю цьому — єдина,

і схотілось їй поговорить?

«Вітрила», 1958 р.

"Доборолися! Добалакались"

* * *

Доборолися! Добалакались!

Досварилися, аж гримить!

Україно, чи ти була колись

незалежною хоч на мить:

від кайданів, що волю сковують,

від копит, що у душу б’ють,

від чужих, що тебе скуповують,

і своїх, що тебе продають?!

Популяція! Нація! Маси!

І сьогодні, і вчора, й колись

українського пекла гримаси

упеклися мені. Упеклись!

Весь цей розбрат, і рейвах, і ремство,

і віки без голів’я вогонь, —

хай він спалить усе це нікчемство,

українського пекла вогонь!

ДОБРА ОЗНАКА

Неспокій, туга і нудьга шалена.

А друзям нудьгувати не з руки —

навшпиньки не блукають біля мене,

не співчувають слізно...

Навпаки:

вони сміються молодо і щиро,

розповідають тисячі пригод,

не губляться і не втрачають віри

при темній хмарі відчаю мого.

І це ознака найпевніша, милий,

що не навік ми розлучились, ні!

Інакше наші друзі б не зуміли

так весело сміятись при мені.

«Проміння землі», 1957 р.

ДОБРЕ ЖИЮ

Звичай — гордість або прикмета...

У Карпатах,

гірському краю,

на питання:

— Як ви живете?

кожен мовить:

— Добре жию.

Може, вмерло дитя єдине,

ворожнеча з другом зайшла,

чи унадився вовк в полонину,

а чи поле вода пойняла, —

все одно в гірському краю

кожен мовить:

— Добре жию!

«Проміння землі», 1957 р.

"Добре, що нічого ви не знаєте"

* * *

Добре, що нічого ви не знаєте,

добре, о майбутнє уві млі.

Всі ми, всі ми в цьому світі знайди, —

нас приніс лелека на крилі.

Все це знає Той, хто нас придумав,

хто поклав життя на Терези,

у чиїх безмежних каракумах

Вічність грає в довгої лози.

Юний предок дивиться з портрета.

Сиве сонце сходить у вікні.

Вчора, пролітаючи комета

підморгнула приязно мені.

20.06.2009

"Мадонна перехресть", 2011 р.

ДОЛЯ

Наснився мені чудернацький базар:

під небом у чистому полі,

для різних людей,

для щедрих і скнар,

продавалися різні Долі.

Одні були царівен не гірш,

а другі – як бідні Міньйони.

Хту купляв собі Долю за гріш.

А хто – і за мільони.

Дехто щастям своїм платив.

Дехто платив сумлінням.

Дехто – золотом золотим.

А дехто – вельми сумнівним.

Долі-ворожки, тасуючи дні,

до покупців горнулись.

Долі самі набивались мені.

І тільки одна відвернулась.

Я глянула їй в обличчя ясне,

душею покликала очі…